3.2

Я йшла, занурена у свої роздуми, як раптом почула рев мотора, точніше мотоцикла, який нісся прямо на мене. Хоч я й була на пішохідному переході, але він летів на такій швидкості, що не було часу й місця для маневру. Мене заціпило від страху, не можу поворухнутися, господи. Він так близько. Останньої миті мотоцикл звернув, майже перекинувся, а мене відкинуло.

Отямилась я на дорозі, лежачи на спині, намагаючись зрозуміти та усвідомити, що зараз трапилось. Я спробувала підвестись, хоча навіть поворухнутися було страшно, раптом я щось зламала… Це все зараз так недоречно… Та коли для такого взагалі вдалий час?

Спочатку я поворухнула всіма кінцівками, бо знаю, якщо вони рухаються, то не зламані. На щастя все було не так погано, як я собі нафантазувала, лише кілька синців на ногах, здертий лікоть та права долоня. Це можна вважати за везіння. Адже так?

Звичайно ж мотоцикл уже зник. Водій навіть не пригальмував, не кажучи про те, щоб зупинитися та переконатися чи я в нормі. Мабуть, черговий мажорчик, або просто бовдур, на жаль таких у нас вистачає.

Зрештою підвівшись на ноги, я почала оглядати себе і побачила доволі багато крові, як для здертого коліна, а потім і відчула, що щось не так. Зробивши крок я скрикнула від болю, трясця. Не перелам, але біль просто нестерпний, не можу йти. Що робити? Я почала озиратися довкола в пошуках лавки чи зупинки, місця, де б я могла сісти, але до найближчої було метрів двадцять. Якась машина в цей момент проїхала повз і голосно засигналила, здається, водій ще й кричав щось. Яка наглість. Я йому заважаю? Розумію, що зараз стою просто на дорозі, але ж я стирчу тут не задля розваги. Та я ледь не померла! Я ледь не померла…

Відчуваю як наближається істерика, в очах збираються сльози. Чому життя так обходиться зі мною? Ця дурна співбесіда, цей дурний мотоцикліст, цей наглий водій, нога болить. Все й одразу. Та за що?

Повз проїжджає ще одне авто, але не сигналить, а зупиняється біля мене. З нього виходить чоловік – високий, гарний, в діловому костюмі, і на мить здається таким знайомим… Та ні, такого я б точно запам’ятала. Чорне волосся стильно укладено, виразні темні очі, чисто виголена широка щелепа, що придає чисто варварської первісної краси цьому чоловікові. Коли дивишся на такого, то на мить перехоплює подих від захоплення. І я не дихаю.

Коли він підходить ближче, помічаю на його обличчі справжнє хвилювання, наче я йому не чужа людина, не просто розгублена і налякана дівчина на дорозі. Це мене заплутує, та й шок, який щойно пережила, не допомагає мислити адекватно.

– Що з Вами трапилось? У Вас кров? – запитує чоловік.

– Так. Та все не так страшно, як виглядає. Це не перелом, бо йти я можу, – відповідаю і намагаюся зробити крок та лише шиплю від болю.

– Сідайте в машину. Я відвезу Вас в лікарню, – коротко та серйозно каже незнайомець, наче віддає наказ.

– Дякую, звичайно, що зупинилися та пропонуєте допомогу, але я Вас не знаю й не сяду у вашу машину, – чоловік насупився. – Може Ви б допомогли мені дійти до тієї лави, а там я вже сама дам собі раду, – спокійно вимовляю. Хтозна хто він і куди може мене завести.

– Якщо Вас бентежить, що ми не знайомі, то я Денис. А Ви?

– Лілія, – відповідаю повільно. Не розумію, що йому від мене потрібно? Невже в наш час ще є добрі безкорисливі люди?

– От і чудово, Лілія. Тепер, коли ми знайомі, може, Ви припините сперечатися, сядете в машину, й ми нарешті не будемо заважати рухові на дорозі? Тим паче лікарня зовсім поруч. Пощастило Вам.

– Не можу назвати це везінням, – пробурмотіла я.

І лише зараз я помічаю авто, які намагаються нас об'їхати, але вони чомусь не сигналять, коли поруч зі мною стоїть дорогуща іномарка і цей неймовірний чоловік.

– Можете сфотографувати номер авто, чи навіть мої права, якщо Вам настільки страшно, – продовжує чоловік.

Це трохи заспокоює. Та я вирішую просто зателефонувати дівчатам, щоб вони приїхали до лікарні та потім допомогли дістатися до гуртожитку.