1 глава

Надворі був теплий жовтневий день. Сонячно. Таке сонце гріє саму душу, бо це останні промінчики тепла, які вже не можуть зігріти тіло, але дарують можливість востаннє згадати про літо. Моє чудове літо на іншому континенті, в іншій країні, за океаном… В штатах я проходила практику за програмою нашого університету. Чудова можливість, яку подарувала доля. Могла б сказати я. Але цю можливість я заслужила, вигризла серед студентів всього курсу. Було докладено зусиль заради цієї практики саме в штатах, адже я могла потрапити до санаторію в якійсь глушині, але я маю ціль. Я йду до своєї мрії й ніхто і ніщо не стане мені на заваді.

Та зараз я стою на порозі гуртожитку, де я прожила майже чотири роки свого навчання. Ще один рік попереду, а потім я стану на крок ближче до своєї мрії. Поїздка за кордон була не даремною. Я багато чому навчилась, побачила яким має бути моє життя, яким буде мій наступний крок. Сподіваюсь Ендрю стане саме тим інструментом, який допоможе мені. Ось чого я навчилася в штатах - корисні люди, зв'язки й гроші допоможуть досягти цілей. В нашій країні потрібні ті ж самі інструменти, як і всюди. Але ж які масштаби та можливості пропонують штати. І Ендрю… Мені з ним пощастило, гарний, вихований, заможний та холостяк. Просто супер комбо. А ще Ендрю це американський еквівалент імені Андрій, тобто, він етнічний українець. Його батьки, коли були молодими, переїхали до Канади, а потім перебралися до штатів, де народився Ендрю.

Він чекає на мене там, за океаном, поки я закінчу освіту і приїду до нього, для того, щоб одружитися й жити довго та щасливо. Та спершу я маю закінчити виш і отримати диплом. Для мене це важливо і Ендрю підтримав мене. Боже, який же він хороший. Я доклала занадто багато зусиль, аби зараз все кинути, на фініші. Головне зараз зосередитись на цьому, не відволікатися ні на що стороннє.

Та жити повним життям ніхто мені не завадить. Тим паче я знаю, що на мене чекає заміжжя, тому маю шалені плани на цей рік. І я знаю, хто мені допоможе прожити цей рік весело й незабутньо. Мої дівчатка.

Вони зараз чекають на мене там, на восьмому поверсі. На мене та на подаруночки з-за кордону. Я привезла чимало ласощів для Ірен, вона їх обожнює, хоч й жаліється на зайві кілограми та зіпсовану ними посмішку. Але я вважаю, що все це тільки в її голові. Вона струнка, висока, гарна, але дівчатка завжди залишаються дівчатками. Наче в нашій ДНК закладено природою жалітися на свою зовнішність. А для Тетянки я везу безліч фото та відео матеріалів. Вона, як і я, захоплюється штатами й мріє вдало вийти заміж за американця. Навіть не знаю, якою буде її реакція на новини про моє майбутнє одруження. Я йду шляхом, який вона теж хоче пройти. Здається, що вона захоплюється мною та моєю наполегливістю, але маю побоювання, що, можливо, за цим ховається звичайна заздрість. Навіть якщо це так, поки вона не стоїть на моєму шляху, все буде гаразд.

Все, годі. Біжу до своїх дівчаток. Як же я скучила.

Ліфт як завжди не працює, але це не біда, коли є повно повнісінько зелених першокурсників, які з радістю допоможуть маленькій тендітній дівчині з важкою валізою. Чоловіки це інструмент. Так мене вчила мама, і вона мала рацію.

Ось нарешті я перед кімнатою. Вся трохи тремчу від передчуття. Скільки ж зараз буде крику, обіймів, поцілунків. І мої дівчатка не розчаровують. Ледь я увійшла до кімнати, на мене кинулися всі одразу. Такого шквалу емоцій я навіть не уявляла. Як же добре бути вдома, серед близьких.

– Лілька! А! Нарешті! – заверещала Ірен. Вона завжди трохи переграє, але зараз справді відчуваю її шалені емоції, які зносять з ніг. Як і обійми.

– Нарешті! Привіт, маленька. Ми так скучили, наче не чотири місяці минуло, а чотири роки, – потрапляю в обійми Тетяни. Міцні та щирі.

– Дівчатка, рідненькі! А як я сумувала! Нарешті вдома, – відповідаю. – Легше з обіймами, а то я не встигла ще насолодитися місцевим повітрям, як ви мене його намагаєтесь позбавити.

Сміх трохи знижує рівень емоцій, які зашкалюють та переповнюють.

– Ну як ви тут без мене? – питаю, бо спілкувались ми мало за це літо. Різниця в часі, дорогий зв'язок та власне життя заважали тримати постійний контакт.

– Ой, не питай. Нудьга та спека – ось і всі новини. Чого ще чекати від літа в селі. Краще ти розкажи. Як там Америка? Країна можливостей, – Тетяна мрійливо прикрила очі, наче уявляючи себе там.

– Та не кажи, Тетян. Нудьга страшенна. Хоч я і потрапила на море, але з батьками. Хіба це відпочинок. Давай вже, Ліль, розказуй. Аж свербить дізнатися як живуть цивілізовані люди, – підтримує подружку Ірен.

– Все-все. Окей, зрозуміла. Питання не ставити, відповідати широко і розгорнуто. Як на лекціях? – сміх знову наповнює кімнату.

І в цей момент я помічаю, що в кімнаті є ще хтось. Тиха сіра мишка. Справді, по іншому і не скажеш. Сидить дитя на своєму ліжку, якась перелякана й скута. Наче сама лише згадка про іншу країну шокувала її, не кажучи про те, що я й справді там побувала. Дивиться на мене, як на НЛО. По очах розумію, що це першокурсниця, але як вона потрапила до нашої кімнати? Зелених заселяють на нижні поверхи, разом зі своїми, щоб вони створювали косяки й не губилися в стінах універу.

– Привіт. Я Ліля, а ти хто? – запитую обережно, бо крім страху нічого не можу прочитати на її обличчі.

– Привіт. Я Леся. Пр… Приємно… – тихо бурмоче мала.

– А, так. Це новенька. Першокурсниця Леся. Вона дуже пізно приїхала на заселення, місця не вистачило на шостому, тому комендант поселив її з нами, – втручається Таня.

– Зрозуміло. Ну що ж, добре, – відповідаю я, знову обережно й спокійно, бо здається, якщо я видам хоча б якісь емоції, мала втратить свідомість.

До самого вечора триває допит. Спочатку це просто весела розмова впереміш зі смішними історіями, але потім Тетяна вмикає справжнього слідчого і все перетворюється на допит. Так і минає мій перший день після повернення.

Привіт, друзі)