Частина 7

  Знову цілу наступну ніч та день вони скрадалися по горах глухими звіриними стежками. Все довкола окутали тумани, що не розсіювались і вдень. Це додавало ансданцям впевненості, що їх не так легко зможуть помітити випадкові зустрічні споли. У повітрі кружляли дрібнесенькі краплинки і змочували все довкола. Вони збиралися на довгій сосновій хвої і сяяли своїми переливами, наче найдорожчі творіння майстрів зібрані із тисяч малесеньких самоцвітів. Туман ліз між горами, здіймався на вершини та сповзав у найглибші западини, мов якісь велетенські змії. Він тягнувся до сірого неба та зливався із свинцевими хмарами в одну суцільну товщу. Від вологи навіть ці бурі та пожовклі гори ставали темними і, як губка, втягували своїми безплідними кам’янистими землями небесну воду. Під вечір все довкола взагалі стало непроглядним, а імла була такою густою, що здавалося на неї можна завістити топір. Загін йшов ледь не навпомацки у змозі розгледіти перед собою стежку лише на десяток-другий сажнів. І тільки Сігвін почувався тут цілком впевнено не боячись заблукати у цих, так добре знаних йому, нетрях.

  Здолавши ще понад пів сотні верст, від місця де зупинялись загони ворога, що прямували на з’єднання із своїми головними силами, вони досягнули князівського граду сполів. У вузькій долині, де між забудовою поселення та горами тулилися невеличкі поля та пасовища, уже роїлося від тісно наставлених вбогих наметів та найпростіших, складених із соснових гілок, куренів-шалашів. Частина сполів, що вирізнялися своєю невибагливістю та стійкістю, взагалі розташувалась у цю холодну пору під відкритим небом, користаючи лише із тепла вогнищ. До півночі залишалося ще кілька годин і ансданці змушені були заховатись на цей час у найглухіших зарослях, подалі від поселення та гамірливого військового табору.

  Опівночі Сігвін пішов першим до невеликого джерела у закутку між горами. Фламір з Вентарієм та ще одним воїном вирушили за ним трохи здаля. У нічному мороці їм довелося звичайно йти без світла, тому пробирались між дерева ледь не всліпу, тримаючись при спуску по косогору за стовбури та гілки. Десь поруч пронизливо крикнула сова і це «пугу» заставило князя вхопитися за руків’я меча. Але жовті очі, що запалали серед гілок, заспокоїли його – цей спостерігач не полетить підіймати тривогу у таборі сполів. Спустившись по схилу вони заховались у темряві. Недалекий табір сполів ще продовжував шуміти сміхом та войовничими піснями. За деякий час з’явились два темні обриси, що безшумно прямували у їх сторону. Скоро можна було розрізнити Сігвіна та тендітну постать накриту із головою плащем.

–     Наша людина в таборі сполів. – промовив розвідник, знайомлячи князя із жінкою, від якої залежав успіх усіх його задумів. Втім, він так і не повідомив її, що перед нею сам володар Ансдану – про це краще було нікому не знати і застерегтися навіть від можливості того, що ворог може дізнатися про присутність десь поруч їх головного суперника.

–     Пані. – ввічливо звернувся Фламір до жінки, яку, через її звичний рід занять, рідко коли хтось міг так назвати. – Ми прийшли до вас із останнім завданням, але не менш важливим ніж усі попередні. Після цього ви зможете покинути ворожий табір і повернутися у Ансдан та отримати решту вашої нагороди. За усі ваші послуги та ризик вирішено було додати вам у подарунок ще двісті золотих.

–     Дякую, пане. – тихо та мелодійно відповіла вона. Втім, князь не міг побачити обличчя тієї, кому належав цей приємний голос – вона для нього залишалася лише чорним обрисом.

–     А це вам ще додатковий упоминок. – князь простягнув жінці руку із маленьким, але важкуватим мішечком. – Може вам знадобиться. Тут ще п’ятдесят золотих. Після того, як споли вирушать у похід, вас в умовленому місці будуть чекати наші люди, які безпечно повернуть вас додому.

–     Дякую.

–     А тепер найважливіше – ваше завдання. – Фламір витягнув і подав жінці невеликий шкіряний мішок.

*  *  *

  Він швидко їхав разом із Вентарієм по степу. Вони дуже поспішали, а їх коні починали вибиватись із сил від такого шаленого галопу. Десь там позаду мали бути переслідувачі, скоро вони їх наздоженуть і їх дуже, дуже багато. Кілька прив’язаних до сідел величезних мішків із кожним кроком коня підлітали в повітря. Вони так їхали і їхали. А потім раптово усі мішки зірвалися і впали на землю. Вони з Вентарієм зупинились та розвернулись за своєю втратою. Мішки розкрилися і з них висипались десятки голів, вони котилися по степу у різні сторони. Він почав їх збирати, але вони щораз швидше котились і втікали від нього. І тоді він почув голос. Цей голос щось йому наполегливо говорив… Це був голос Альтдіс.

  Він ледве пробудився із цього такого напруженого та неприємного сну. Його дружина наполегливо шепотіла йому на вухо. Він сонно повернувся у її сторону і вона солодко поцілувала його в губи.

–     Вставай, мій князю. Прибув посланець. – сказала вона, а йому так би хотілося залишитися тут із нею в ліжку і насолоджуватися поцілунками та усім таким солодким її тілом.

  Уже був ранок і сонце світило у вікно його опочивальні. Фламір, ще втомлений після подорожі, із якої він лише вчора повернувся, заставив себе встати із ложа. Десяток днів верхи давався йому взнаки тупим болем у сідницях та спині.

–     Залишайся у ліжку. – рішучо сказав він дружині, що звабливо потягалась, мружачи свої сонні очі. – Я постараюся по-швидше усе завершити і повернутись снідати тобою, моя солодка.

  Князь швидко вдягнувся та натягуючи темно-пурпуровий каптан рушив за служником. На першому поверсі палацу, обабіч сходів, його чекав посланець.

–     Княже. – глибоко поклонився чоловік. – Військо сполів вирушило у похід. Це було на світанку два дні тому. Я чимдуж гнав коней, щоб принести цю вістку.

–     Дякую. – відповів Фламір і кивнув слузі, щоб той відвів посланця поснідати та відпочити, та звернувся до іншого служника. – Скликайте всіх бояр і воєвод, що у місті та в таборі за стінами. За дві години мають бути на нараді у престольному залі.