Частина 6

  Все довкола уже сповили присмерки, коли загін швидко під’їхав до вкритого дібровою яру. Осінні вітри поздирали із дерев та кущів більшу частину листя і тепер зарослі мали вигляд якихось вишикуваних химерних полчищ, що їжилися до всіх прибульців міріадами вістрів. Від смолоскипів у руках вершників по лісі пробіглися тіні, наче і справді ці хащі ожили та, потривожені, почали перешиковувати свої сили, для відбиття непроханих гостей. Втім, найбільше тривоги у воїнів Ансдану викликали незліченні ворони, що вже встигли чорною гамірливою хмарою осісти на дуби. Каркання їхнього багатоголосся заглушувало усі звуки, наче шум збунтованого воїнства. Ці чорні тіні безперервно товклися на гілках, билися та шаруділи своїми крилами.

  Воїни обережно вступили у морок лісу і повільно рушили у його глибини.

–     Я думав, що це тоді тут було моторошно. Нажаль, сьогодні я бачу, що тоді тут було ще цілком приємно. – Вентарій поділився із князем своїми відчуттями.

–     Надіюся, що баба зараз уже вдома і ми не будемо її чекати так довго, як тоді. – відповів Фламір, що був зараз якійсь особливо зібраний.

  Вони виїхали на невеличку галявинку перед домом віщунки і побачили, що всередині світилось світло. Відьма і справді мала бути у своїй хижі.

–     Віщунко Сейдмав! Просимо тебе вийти до нас! – зібравшись із всією своєю рішучістю гукнув воєвода.

  За якусь хвилину у дверях появилась висока стара чаклунка.

–     Хто там поночі шукає лиха? – якось моторошно запитала вона.

–     Ми із Ансдану. Ми вже до тебе приїжджали літом за віщуванням. Просимо тебе прийняти нас і сьогодні.

–     А, це ви – шляхетні молоді панове. – якось уже із гумором проказала чаклунка. – Але щось вас тут багато?

–     Наші хлопці тобі не принесуть жодної школи, пані. Вони нам допомагають у далекій дорозі.

–     Я за себе не боюся, нехай вони за себе бояться, що прийшли сюди. – каркнула у відповідь стара, наче одна із ворон, що вовтузились у висоті конарів.

  Фламір та Вентарій зайшли за віщункою усередину її оселі.

–     Знову хочете віщування? – запитала вона.

–     І так, і ні, пані. – відповів князь. – Ми хочемо запитати тебе про твоє минуле віщування, щоб ти пояснила нам дещо із того, що тоді побачила.

–     Віщування є таке, яке є. Не більше і не менше. До нього не можна нічого додати і нічого забрати. Яким воно було побачене, таким воно і залишиться.  

–     Ми хочемо запитати тебе про чоловіка, якого ти бачила тоді у своєму видінні. Чоловіка, котрий, як ти казала, повинен був допомагати мені, радити мене. Я хочу, щоб ти його впізнала і сказала чи цього чоловіка ти бачила там чи може якогось іншого.

–     І де я його маю впізнати?

–     Він тут і ми тобі його покажемо.

  Князь виглянув із хижі і наказав своїм воїнам:

–     Несіть ноші сюди.

  Четверо міцних чоловіків ледь змогли занести Родбора у халупу.

  Ледь поглянувши на нього Сейдмав відразу відповіла:

–     О, так. Його неможна помилити із кимось іншим. Це саме він. Великий волхв, воїн та мудрець.

–     Ти казала, що він буде давати мені поради, допомагати мені. Але поглянь на нього – він уже майже мрець. Ми ледь довезли його сюди і він будь-якої миті може віддати свого духа. – заперечив князь.

–     Я щойно тобі сказала – що було побачене, те і має бути!

–     То він буде мені допомагати?

–     Так.

–     Ти зможеш його зцілити?

  Відьма нахилилась над тілом і здавалось, що вона принюхується до подиху спола. Стара прикрила повіки і за мить, розплющивши їх, сказала:

–     Із нього вийшло майже усе життя. Він не зможе жити.

–     То як бути із твоїм віщуванням?

–     Я можу зробити так, що він помагатиме тобі, як і було побачено у видінні.

–     Ти викликатимеш його дух?

–     Я зроблю так, як наказала доля! – рішуче відрізала вона.

  Вона присіла на коліна біля ледь живого Родбора і погладила довгими вузлуватими пальцями по його бороді та волоссі.

–     Він служитиме тобі. – проказала стара і за хвилину додала. – Але для цього він не повинен померти сам. Ти повинен відібрати його життя.

  Вона вп’ялася пронизливим поглядом своїх світлих очей у князя і продовжила:

–     Когось після смерті може поневолити лише той, хто відібрав його життя. Вбий його і ти зможеш запанувати над ним.

  Спантеличений Фламір не знав, що відповісти.

–     Ти повинен вбити його і виконати веління долі. Те, що повинно здійснитися, не можна відвернути. Плетиво долі уже створено і ніхто не може його розірвати. Тобі приречено бути його володарем, а йому – промовляти до тебе і служити тобі.

  Князь відчував, наче на нього у цю мить поклали величезний камінь і він має нести його. Тягар визначеної долі, від якої ніхто не може звільнитися, тиснув на нього всією своєю незмірною вагою. Але ж він уже стільки заради цього зробив і зараз мав довести все до кінця. Пророцтво казало про його перемогу над ворогами та процвітання держави. Він повинен задля них зробити все можливе.

  Фламір рішучо сягнув до руків’я меча.

–     Зачекай. – зупинила його чаклунка. – Ти не просто повинен вбити його. Не тоді, коли його душа уже витає на межі між нашим світом і світом наві. Щоби опанувати його душу, вона має бути тут.

  Вона відійшла у бік і витягнула маленьку глиняну тарілочку. Баба зірвала із двох пучків сушених трав, що звисали у неї зі стелі, по кілька листків і поклала їх на блюдце. Туди ж вона висипала по щіпці якогось дрібного зілля із двох мішечків. Розмішала все пальцем і підійшла до вогню, що горів посеред хати. Стара запалила лучину і піднесла її до суміші. Та із тріском спалахнула і вмить погасла. Із тарілки почав підійматись тонкий стовбець густого диму. У ніздрі князя та воєводи вдарив різкий неприємний запах. Відьма піднесла блюдце під обличчя Родбора і почала щось стиха нашіптувати. Її закляття взагалі здавалось далеким від людських слів. Це були дивні безперервні звуки, що нагадували тихий свист та шурхотіння вітру високо між гіллям дерев чи поміж дахами замку. Вона швидко вигинала своїми губами видаючи цей проймаючий холодом шепіт, який враз переходив у свист і знову у шурхіт-шипіння. Тонка подвійна цівка диму, що звивалась наче змійки, нахилилася і полетіла у сторону Родбора. Вона проникла у його ніздрі та почала входити у них. Здавалося, що із димом змішується шепіт відьми, який ніби набирав видимих, подібних на ледь помітні нитки павутини, обрисів. Вони зливались із сірими цівками, що линули із спаленого зілля, і потоком вливались у Родбора.