Частина 5

  Князь Фламір щойно повернувся до палацу після оглядин запасів у шпихлірах у замочку під Ансданом, коли до нього підійшов слуга та повідомив, що до нього прийшов високий одноокий чоловік. Родбора заводили у князівські покої таємно та на бажання самого Фламіра, але зараз він чомусь прийшов сам, без запрошення. Князя відразу це здивувало, адже лишень щось дуже важливе могло заставити старого спола самому прийти сюди. Попри тривале спілкування між ними в останні дні, Родбор все ж не виявляв особливо теплих почуттів до князя. Він ще не позбувся звички бачити у всіх ансданцях ворогів свого народу.

  Фламір наказав провести гостя у невеликий покій для нарад, де він зазвичай приймав Родбора. Князь ввійшов у кімнату та, очікуючи приходу спола, задумливо взявся вдивлятись у вікно. Із нього відкривався вид на плин посрібленого низькими осінніми променями Ансілону. Води річки виблискували на сонці разючим сяйвом, а далі за ними простягались неозорі рівнини пожовклих степів над якими розкинулось височенне синє небо. Уже незабаром ці теплі дні будуть розвіяні пронизливими східними вітрами, що принесуть темні хмари, а за ними прийдуть і сніг та мороз.

–     Княже, ваш гість. – повідомив слуга.

  Фламір, не відриваючись від милування красою теплої осені, махнув йому на знак дозволу впустити прибулого.

–     Я навіть не сподівався, воєводо, що ти сам забажаєш до мене прийти. Щось сталося? – князь повернувся від вікна у бік спола і раптово замовк. Вираз обличчя старого здавався наче відображенням якогось божевілля. Його єдине зряче око, заховане глибоко під густою бровою, палало бісівським вогнем. Сам Родбор важко дихав, як після пробігу величезної відстані, аж його широченні плечі здіймалися вверх. Він втупився поглядом у князя, наче бачив його вперше і взагалі не розумів хто чи що стоїть перед ним. Фламір подумав, чи бува старий волхв зараз не був опанований якимось духом або не напився дурманного зілля.

–     Ти … Це все ти! – важко видусив він із себе. – Це ти її послав і ти забрав у мене мою честь та зробив ворогом мого народу!

  Фламір враз зрозумів, що сполу якимось чином відкрилась уся правда. В цю ж мить височенний старий чоловік вхопив лаву, що стояла під стіною, і замахнувся нею. Родбор не міг ввійти до князівських покоїв із зброєю, тому він мусів скористатись замість неї чимось, що попало б йому під руки. Князь також вдома на відпочинку не мав при собі ні меча, ні кинджала і змушений був відступити від замашного удару лавою, що пролетів ледь не через половину покою. На шум відразу вбіг охоронець і на мить остовпів від несподіванки. Родбор повернувся у його сторону та наступним ударом лави відкинув воїна в кут кімнати. Але уже десь в коридорах чулося гупання багатьох ніг та гучні крики: «Тривого! На князя напали!» Спол, піднявши лаву над головою, почав наступати на князя, загрожуючи одним, неймовірної сили, ударом роздусити його. Фламір швидким рухом дістався до сусідньої стіни і підхопив за ніжку невеликий стілець. Він зі всією силою метнув його прямо в голову Родбора. Той на мить похитнувся і лава із його рук висковзнула.

  В цю ж хвилину ззаду, у двері, вбігло кілька охоронців із зброєю в руках. Один із воїнів кинувся вперед та високо замахнувся мечем. Але Родбор ступив йому навперейми і швидко вхопив його руку біля зап’ястка. Він вивернув її і видер меч у ансданця, відкинувши воїна у сторону. В цей час інший охоронець підійшов збоку і штрикнув ворога мечем. Але той у цю мить повертався і лезо вдарило його у кістку бедра. Спол відібраним мечем рубонув свого противника розітнувши плече аж до грудей. Але у двері напирали все нові і нові люди. Вони натовпом впихались у кімнату через маленькі двері. Родбор відступив на пару кроків і широко протяв повітря кімнати із ліва на право. Охорона на мить зупинилась, щоб не попасти під цей смертельний удар, і тоді знову пішла у наступ. Родбор ще двічі таким чином, мов косячи поле, розітнув простір покою. В цю мить він нагадував величезного ведмедя, що стоячи на задніх ногах намагається відігнати напосілих на нього бджіл.

–     Меча мені! – крикнув до своїх воїнів Фламір, що намагався протиснутися між стіною і частиною кімнати, яку прокошував своїм клинком Родбор, у напрямку до ансданської сторожі.

  Один із воїнів кинув на долівку перед князем свого меча і Фламір швидко підхопив зброю. Але цей його оклик привернув увагу спола, який здавалося забув про свою головну ціль і зосередився на відбитті наступу. Родбор розвернувся вправо і рушив на князя. Він із силою рубонув, але володар Ансдану зміг відбити удар. Далі спол змушений був відбиватись від ударів із сторони пари охоронців і тоді знову повернувся до Фламіра. Князь спробував у цю мить сам нападати попід широченну дугу, яку описав меч Родбора. Удар не досяг цілі, але ворог таки змушений був відступитись на крок. Тоді він вдарив князя зверху в низ. Фламір виставив над собою меч і прийняв на нього неймовірної сили удар, аж ледь втримався на ногах.

–     Захистити князя! – крикнув один із воїнів і з гуртом інших кинувся на середину покою, прикриваючи свого володаря від величезного напасника.       

  Родбор потужним ударом уразив ще одного охоронця, але ансданських воїнів у покої зібралося аж до десятка і вони почали відтісняти спола до стіни із вікнами та стали, наче мур із тіл та зброї, між князем та його ворогом. Старий спол спробував прорватись через них і проштрикнув мечем одного із вартових. У цей час уже він отримав удар у верхню частину грудей. Родбор змушений був відступити і відбиватися від напасників. Вони поступово затискали його до стіни і зрозуміло було, що цей бій йому уже не виграти.

–     Не вбивайте його! Беріть живцем! – крикнув до своїх людей Фламір.

  Двоє воїнів взялись за кінець довгої лави і вже готувались використати її наче таран, щоб повалити величезного супротивника.

  Старий спол широко рубонув мечем, розігнавши нападників і зиркаючи, наче вовк, якого загнали у пастку, відійшов назад. Кинувши останній лютий погляд на князя, він несподівано вискочив через вікно.