Частина 4

  Фламір піднявся у верхню світлицю князівського замку в Ансдані. Покій був невеликий і його він використовував для нарад із своїм найближчим оточенням – на відміну від великого залу, де відбувалися загальні ради та урочисті прийоми посланців. Він сидів у високому різьбленому кріслі і схвильовано покручував перстень на пальці.

  Увесь його задум був справді складним, але здавалося, що все йшло непогано. Втім, саме тепер буде видно наскільки він вдався. Багато ходів, заплутаних дій, участь різних людей, потреба витримати, дочекатись і діяти лише у відповідну мить – все це загрожувало зривом на будь-якій частині його розгортання. Чим все було складніше, тим виходило і крихкіше, вразливіше. Але зараз він поставив усе на цю гру, хоча навіть не мав певності чи справді треба було за це все братися? Може це лише дурість або якась омана – піти за порадами якоїсь старої баби, що можливо уже з’їхала із глузду? Він пішов не за певними добре обдуманими задумами, не за радою своїх старих надійних бояр, із якими вони б разом все вирішили. Він подався за малозрозумілими словами, туманними образами навіяними дурманним напитком. Він вирішив, що це все і його доля й він обов’язково має за цим прямувати, старатися зі всіх сил виконати це, добитися її здійснення. Тож, якщо це і справді його доля, а він нічого не зробить для її досягнення, буде байдужим до цього, то чи не прирече сам себе на повний крах, на гнів богів? У ці миті усе якраз вирішувалося і буде зрозуміло, що із того вийде та чи справді це все стане долею його держави.

  У двері постукали і до світлиці ввійшов вартовий повідомивши:

–     Мій пане, прибув воєвода Вентарій.

–     Кажи нехай входять. – нетерпляче відповів Фламір.

  За вартовим до покою ввійшов Вентарій, а за ним височенний чоловік у плащі, що навіть мусів добряче нахилитися, щоб пройти крізь двері. Його обличчя закривала тінь від натягнутого на голову каптура.

-      Вітаю, мій княже! – легко вклонився воєвода. – Дозволь познайомити тебе із славним воєводою народу сполів Родбором.

  Чоловік ступив крок вперед і зняв каптур. Фламіру відкрилося обличчя добре відомого йому волхва та правиці князя сполів. Він вже кілька раз бачив Родбора на полі бою, коли війська Ансдану та сполів зустрічались у збройному протиборстві. Його бура борода та волосся, що доходило до половини шиї, неслухняно стирчали у різні сторони. Над продовгуватим із горбинкою носом кущились густі брови, під якими, наче якась відразлива перлина, біліло око із більмом. Друге його глибоко посаджене око виблискувало вогнем завзятої сили та проникливості. Під плащем виднілася проста сірувата сорочка та темні, опоясані широким шкіряним ременем, штани.

–     Бажаю тобі здоров’я, княже. – кивнув Родбор і з гідністю підніс свою голову, яка і так здавалося скоро торкнеться стелі у цій не дуже високій кімнаті.

–     І тобі бажаю доброго здоров’я воєводо Родборе. Дуже радий бачити тебе у себе! Прошу, сідай. – князь вказав йому на завбачно поставлену міцну лаву.

–     Твої посланці стільки раз приїжджали до мене, що уже не можна було далі нехтувати їхніми запрошеннями. – із посмішкою відповів спол.

–     Я справді уже віддавна дуже хочу із тобою порозмовляти. Є багато речей, які б потребували їх обговорення і вирішення. Хотів би відразу тобі все сказати і довго не затягувати – війна, яка ведеться між нашими народами, може призвести до їх загибелі. У ній гинуть кращі наші воїни, люди не можуть працювати на полі, випасати худобу, купці починають минати наші землі. Це все веде до занепаду і, якщо таке буде продовжуватись і надалі, то наслідки цього можуть стати невідворотними – і твій, і мій народ втратять усе.

  Поки князь говорив, Родбор увесь цей час уважно спостерігав за ним.

–     Бачу, княже, велика нужда заставляє тебе це визнавати перед мною. – відповів він і лукаво посміхнувся. – А я думав, що ви значно могутніші! Що у вас більше людей, більше полів, пасовищ, міста, де квітне торгівля і ремесло, більше багатства. Коли ми прийшли у ці краї, ви погрожували перетворити всіх нас на рабів і продати десь на південь. Ваші вершники у багатій зброї і на відбірних конях глузували із наших воїнів та називали обідранцями. А тепер ти кажеш про загибель і хочеш миру.

–     Ти мене, воєводо, не так зрозумів. – Фламір на мить прижмурив очі збираючись із думками, щоб бува чогось не зіпсувати. – Я говорив про смерть наших воїнів, про можливість занепаду і загибелі, але не лише для моєї держави, а і для народу сполів. Точніше – навіть перш за все для народу сполів загрожує загибель!

–     У нас три тисячі могутніх воїнів і це ми на вас нападаємо, поступово захоплюємо ваші поселення, поля та пасовища.

–     А у мене шість тисяч вершників! – відразу заперечив Фламір, але сам він чудово знав, що може набрати лише близько чотирьох тисяч і то тільки у випадку, якщо всі воїни без винятку зберуться у похід. Перед ворогом не можна було виявляти справжню чисельність свого війська – особливо, коли його у тебе небагато. І якщо сполів і справді аж три тисячі, то це робило справу ще небезпечнішою ніж він уявляв.

  Князь глибоко вдихнув, щоб спробувати заспокоїти себе, і продовжив:

–     Ви у значно гіршому становищі ніж ми. Вас менше і ви далеко від батьківщини, у чужому і незнайомому вам краю. Поселилися у бідних горах, де важко виростити врожай. Там би ще можна було випасати овець та кіз, але, наскільки я знаю, у вас не дуже великі отари.

–     Все можна здобути і зброєю у руці. – заперечив Родбор.

–     Але чи багато ви здобули за цей час? Останній ваш похід взагалі став поразкою.

–     Ми не були розбиті, а ви лише відступали.

–     Але перед кожним відступом вбивали ваших воїнів, яких полягло немало.

–     Пів сотні загиблих – це не поразка.

–     У вас загинуло пів сотні, а у мене лише одинадцять. То хто тут виграв?

  Родбору не було що на це заперечити. Кожен спол був варти у битві двох-трьох, а тут їх загинуло в п’ятеро більше ніж тих недорослих ансданців.