Частина 3

  Цього ранку вона чистила його коня. Добрава любила цим займатись і їй подобався його могутній гнідий огир. Вона вже навіть пробувала сама їздити на ньому. Родбор підійшов до неї і нахилившись поцілував у білу голівку.

–     Завтра мені треба буде поїхати до двору князя Вітгора. Я вже понад місяць, відколи ти у мене тут з’явилася, не навідувався до нього. – посміхнувся він. – Треба глянути, що там і як, чи не збираються у новий похід. Якби було щось важливе, то давно б по мене приїхали, але все ж навідатися треба.

  Дівчина відступила крок назад і вперлася своєю спиною об нього. Вона, наче кішка, що треться об ногу господаря, почала звабливо і ніжно тулитись до Родбора.

–     Це ти надовго? – із сумом сказала вона.

–     День дороги туди, день дороги назад, там день, може – два.

–     І ти залишиш мене тут саму на стільки часу? – вона повернулася до нього і підняла свою голівку вдивляючись у його око із неприхованим виразом остраху на білому личку.

Він на мить замовк обдумуючи відповідь.

–     А якщо знову приїдуть ті вершники, котрі були тут пару тижнів тому?

–     Добре. Завтра поїдемо разом. – із посмішкою кивнув він і своєю великою рукою погладив її по голівці.

                                                                   *  *  *

  Надвечір вони в’їхали у князівський городок. Хоча насправді його важко було б назвати навіть маленьким містечком. Споли не любили селитись у тісних градах чи селах, кожен полюбляв простір і хотів довкола свого дому бачити лише свої землі, а не зажерливих сусідів. Тому кожна сім’я намагалась осідати окремим двором у доволі віддаленому від інших хуторі. Через це і поселення, де мешкав сам князь, складалося лише із кільканадцяти великих дворів наближених до Вітгора людей. Князівських воїнів тут не назбиралося б і пів сотні, а всіх мешканців було близько трьох сотень душ. У середині поселення, яке всі просто називали «князівським городком» і воно за трохи більше ніж рік існування ще не отримало якоїсь іншої назви, стояв довгий князівський дім. Його збудували із вбитих в землю соснових стовбурів і накрили високим очеретяним, як і у інших будинків, дахом. Він звертався до невеликого круглого подвір’я своєю вужчою стороною, виставивши міцні, із двох стулок, відкриті навстіж двері.

  Хоча Добрава і звикла до значного росту Родбора, але побачити в одному місці стільки височенних людей було для неї в дивину. Споли усі до одного були понад голову вищі за звичайну людину і мали неабияку міцну будову. Тільки що білявий колір волосся був серед них не у рідкість.

  Вони із Родбором разом увійшли в князівський дім. Кілька чоловік ліниво сиділи на лавах і дудлили із кухлів пиво. Жоден із них не вирізнявся із поміж інших ні своїм місцем, ні одягом, ні поведінкою.

–     Вітаю тебе княже і радий бачити у здоров’ї! – Родбор гукнув у їх сторону.

–     Радий бачити тебе за стільки днів. Я вже хотів за тобою посилати. – відгукнувся один із них, міцний чоловік із світлими вусами і такого ж відтінку довгим волосся заплетеним за спиною у косу. – Де ж ти пропадав весь цей час?

  Він підійшов до Родбора і вони міцно обійнялись. Споли не признавали жодних дій, через які б вони виказували повагу до пануючих чи людей вищого стану.

–     А що це у тебе? Полонянка? – князь Вітгор поглянув в сторону Добрави.

–     Ні, це моя підопічна, Добрава. – відказав Родбор.

–     Ага. – володар сполів на мить замовк, посміхнувшись кутиками очей. – Підопічна.

  Князь гукнув до домочадців, щоб ставили вечерю, і почав щось жваво обговорювати із Родбором та іншими чоловіками, які уже сиділи за столом. Дівчина натомість сіла собі осторонь – у кінці довгого столу, що стояв під протилежною стіною.

  Скоро столи заклали простою вечерею із каші, буханців хліба, сиру, масла та баранини, яку нарізали із цілої туші, що жарилась на вогнищі посеред дому.

–     Ну, нанашку. – Вітгор шанобливо звернувся до Родбора, як до свого опікуна, та посміхнувся. – А поклич но до столу та всади біля себе свою підопічну! Якщо вже підопічна, то піклуйся про неї.

  Старий спол кивнув дівчині і вона зніяковіло підійшла ближче та сіла за стіл поруч із Родбором. Добрава почувалась поряд із цими величезними чоловіками, наче дрібнолюдок поміж велетнями. Хоча сидячи вони вже не здавалися їй такими високими, але їхні постійні вигуки та вибухи сміху трохи заставляли дівчину здригатися від несподіванки. І лише присутність могутнього Родбора додавала їй впевненості. Попри те, що всі споли відносились одне до одного ледь не по-братськи, до князівського опікуна вони ставились із помітною повагою через його воїнську доблесть та розум. Однак, поступово хміль починав брати над сполами верх і їх дедалі більше опановувала бурхлива веселість.

–     А де ж ти взяв собі таку підопічну? – князь кивнув у бік Добрави.

–     Довго розповідати. Де взяв – там уже немає! – посміхнувся Родбор у відповідь.

–     Та бо я думаю, чи і собі десь таку не пошукати. – засміявся він. – З яких же то країв?

–     Аж із за Змієвих Гір, із Ардінії. – із гордістю хмикнув Родбор.

–     А казали, що там у всіх волос чорний, як воронове крило. – здивувався князь. – Я і не знав, що у тебе є знайомі на півдні?

–     Нема, нема, та й знайшлись.

–     Кажуть, що на півдні всі чорняві, бо їх там ще немовлятами ставлять на сонце, доки вони не піджаряться до чорного і після того всі робляться смагляві та чорноволосі. – примруженими очима Вітгор зиркнув у сторону дівчини.

–     А на півдні кажуть, що на півночі всі білі, бо ще у дитинстві замерзнуть на кусок снігу і так все життя розмерзнутися не можуть. – із веселим мерехтливим вогником у зіницях відповіла Добрава.

–     О, а у тебе підопічна гостра на язик та розум! – вибухнув сміхом князь. – Видно, що добре ти її навчаєш. Може і нашу північну мудрість пізнає.

–     А я взагалі то на половину, по матері, також із півночі, ще й із дальшої ніж ви – із Акагарісу. Тож і у моїй крові є цей білий північний сніг. – і вона показово покрутила голівкою, розпустивши, наче віяло, своє ясне волосся.