Частина 2

Частина  2

  Князь сидів у світлиці на верхніх поверхах палацу, на своєму різьбленому із червоного дерева престолі, оздобленому інкрустацією із золота та слонової кістки, та намагався погамувати рій думок від яких аж гуділо в голові. Світло із відчинених вікон відкидало такі приємні після дощових днів золоті відблиски.

–     Ти мені дорогий не лише як князь і мій володар, але і як син, якого я пам’ятаю із перших днів його життя. Я пам’ятаю як ти зробив свої перші кроки, як твій батько тішився із усіх твоїх успіхів, який я був гордий із твоїх перших перемог, коли ти вже засів на батьківському столі. Але я ніколи не думав, що ти вдашся за радами до відьми і забажаєш втілити їх у життя. – зі скрухою похитав головою Аудоард і його сиві брови з’їхались в одну густу смугу, що видавало його невдоволення.

–     А ти знаєш, що я шаную тебе як батька. То і як батька просив тебе та всю раду запропонувати якийсь добрий вихід із того становища, у яке ми втрапили. І що ви мені порадили на нашій останній раді?

–     Але ж ти вважаєш, що тепер ми маємо поважно взятись за втілення у життя слів якоїсь божевільної, що побачила щось у своєму п’яному маренні, нажершись якихось грибів.

–     Ти знаєш, що Сейдмав не якась там стара божевільна. Не одному вона прорекла його долю. – невдоволено відкинув князь і встав із престолу, щоб налити собі вина.

–     А чи знаєш ти хоч одне добре пророцтво, яке б вона комусь дала? Завжди це все було про якусь загибель, нещастя. Ті, що до неї приходили, завжди повертались із печаттю якогось зла викликаного відьмою. Її слова отруювали душу і розум тих, хто її слухав. Вони так сильно вірили у її слова, її нібито пророцтвам, видінням, що самі із усіх сил намагались їх втілити. Вони самі приближували свою загибель.

–     Вона нічого поганого мені не напророкувала. Навпаки – вона сказала, що нас чекають перемоги і довгі літа процвітання.

–     То нехай так і буде. Будемо чекати нашого процвітання і перемог. Якщо її слова правдиві, то просто зачекаємо їх!

–     Я вже тобі сказав, що все це ми зможемо отримати лише завдяки його порадам.

–     А ти узяв і у це все повірив! Ніби не знаєш скільки лиха приносять усі ці чаклуни. Вони прислужники темряви і завжди лише хочуть опанувати людину. Скільки в давні часи вони наробили злого, як переходили на сторону Чорного Бога або хоча б по своїй волі старалися поневолити цілі краї, накидали свою волю володарям, спричинялись до кривавих війн.

  Фламір останнім великим ковтком допив вино і невдоволено повернувся у сторону вікна. Із висоти палацу, із самої верхівки, гори відкривався чудовий вид на Східний та Західний Ансілони, що зливали свої води біля білого урвища.

–     Знаєш, я не покликав вас сюди і не розказав це все лише для того, щоб наслухатись повчань, яку небезпеку несуть чаклуни. – відмахнувся він від слів старого воєводи.

  Після хвилини мовчанки, що затягнулася і загрожувала їм знову розійтись без жодного рішення, Вентарій звернувся до всіх присутніх:

–     Милостиві панове, а давайте спробуємо поглянути на все відклавши на бік наші думки про небезпеку і часту помилковість у користанні із помочі чаклунів, про що ми всі чудово знаємо із досвіду минулих віків. – воєвода намагався говорити якомога спокійніше і згладити своєю багатослівністю наростаючу суперечку. – Я був разом із нашим князем у провидиці Сейдмав і сам своїми вухами чув всі ці слова. І думаю, що в будь-якому разі ми могли б витягнути із них певне зерно мудрості.

–     Зерно мудрості із одурманеного бурмотіння? – невдоволено бовкнув Аудоард, але таки вирішив не продовжувати сперечатись і відразу вмовк, побачивши роздратований вогник в очах князя.

Вентарій стурбовано кашлянув і продовжив свою промову:

–     Я схиляюся до думки князя, що ми маємо розглянути слова чарівниці, як певний для нас натяк чи пораду.

–     У її словах я не побачив якоїсь поради, а лише пророцтва про далеке майбутнє. – не дуже розуміючи все це відказав  Сіґхілд.

–     Як князь уже сказав, по словах відьми видно було, що вона говорить про Родбора – найближчого Вітгорового радника. Він все радить князеві сполів і той, здається, повністю слухається його порад. По останніх майже двох роках, відколи споли з’явилися у наших краях, я не можу сказати, що він погано радив своєму князю. Його слова були мудрі і завжди йшли їм на користь. Думаю, що саме тому ми і не могли їх здолати. То у мене, панове, така думка: нам треба позбавити Вітгора цих мудрих порад. Слава про Родбора йде, як про наймудрішого із сполів та про людину, яка сама знається на волхвуванні та спілкується із потойбіччям. Думаю Вітгор не дуже дасть собі ради без такого свого помічника і навряд чи кимось зможе його замінити. Без Родбора він наробить дурниць, а ми із цього скористаємось і розіб’ємо сполів.

–     То ти пропонуєш вбити Родбора? – здивувався Фрідрек.

–     Ні, не вбити, а перетягнути його на нашу сторону!

–     О, святі боги, його і вбити не так легко. – таки на втримався Аудоард. – Якщо б його легко було знищити, то чи ми б не зробили це давним-давно у будь-якому із боїв? Вбили б його чи вбили б Вітгора, але вони вправні воїни і їх захищає решта їхнього війська. Але ще і про вбивство можна було б подумати. В наступній битві всі б мали за завдання вполювати саме Родбора і може таки б щось із того і вийшло. Але ти ще хочеш перетягнути його на нашу сторону. І яким чином це зробити, як ти думаєш?