НІНА
-Душа болить, а серце плаче, - згадую слова відомої пісні, закидаючи в пакет своє нехитре добро: футболки, спортивний костюм, кілька комплектів спідньої білизни, - все, що придбала за виданий його величністю аванс. – Жорстокий Ренат Громов! Ненавиджу тебе! Ненавиджу…
В коридорі тихо та порожньою. Власник будинку, напевне, сховався в кабінет, або ж залишився у бібліотеці. Що твориться у твоїй голові, Ренате? А у твоїй, Ніно?
Дурепа. Чому не розповіла справжньої причини втечі з дому, чому не зізналась в домаганнях вітчима і в нелюдських планах матері? Він би захистив тебе. Нехай ставився б з презирством. Можливо, відправив би у провінцію до тітки, аби вберегти.
Витираю рясні сльози, які змочують щоки та шию, я витираю їх, і солоні протоки течуть по ліктях. Добре, хоч косметики не нанесла на вії, а то б до розпачу додався яскравий образ для Хелловіну.
Мені так образливо… До звіриного крику образливо та принизливо. Почуваюсь розтоптаною в багнюці, роздертою на шматки хижою гієною.
Він не розібрався. Він просто послухав Анну Голіцину і прийняв найлегше для себе рішення. Найлегше, тому що людині завжди прийнятніше повірити в необтяжливу брехню, ніж боротися за важку правду.
«Таких як ти - десятки», - відбивається у висках голос. Ні, любий, помиляєшся. Це ти один з тисячі. Такий же корисливий, як моя мама. А ще боягуз, бо злякався її впливу. О, так! Адвоката Голіцину боїться навіть сам прокурор Анатолій Донченко, якщо вирішив одружитись в поважному віці на ледь повнолітній її дочці.
Внутрішній голос вимагає справедливості. Нехай я не отримаю її від неньки, то хоч висловлю свій біль Громову. З твердим наміром висловити свою думку про нього йду до бібліотеки. До заповітних дверей залишається кілька кроків, коли вони прочиняються і назустріч виходить Артем Донченко – син мого літнього нареченого. Ми не бачились кілька років, проте я з легкістю його впізнаю. Високий, широкоплечий, із витонченими, навіть ангельськими рисами обличчя, колишній однокласник дивиться на мене зверхньо. Нічого дивно, як завжди. Тільки що він робить в будинку Рената? За спиною хлопця одразу виринає Громов. Він намагається не дивитись в моєму напрямку, але якоїсь миті не витримує і ковзає боковим поглядом. Проникливим та чужим. І власник його бездушний.
Отже, Артем прибув, аби відвезти іграшку в руках сильних світу цього до нового пункту призначення. До мами, чи до себе? Здається, він проживає з батьком.
Будь-яка спроба достукатись до серця адвоката наразі даремна, тому я вирішую дошкулити. Так би мовити, зробити йому боляче, аби потішити своє самолюбство. Наївна. Дурненька. З ким ти граєшся? З людиною, яка у важку хвилину виставляє тебе?
-Ходімо, любий, - театрально усміхаюсь та швидко беру Артема під руку. Юнак помітно напружується, нагороджує зневажливим блиском в глибоких синіх очах, але не пручається. – Всього найкращого, - кидаю через плече Ренату, намагаючись не затримуватись довше секунди на його суровому обличчі.
Ми йдемо, однак спину мені пропалюють карі очі, крига яких зароджує в мені вогонь. Нові, дивні відчуття, що Ренат зумів за такий короткий час пробудити в маленькій дівчинці, лякають. Я вже не дитя, бо хочу бути перед ним жінкою.
Проте моїм бажанням не суджено збутись. Вскочивши у салон дорогого позашляховика, котрим приїхав до садиби, Артем одразу береться до справи, тобто розставляє перед мною пріоритети. Своєї ненависті, презирства хлопець не приховує.
-Ну що, мамочко! Готова до пекла в раю? - шкірить зуби, нахабно розвернувшись корпусом. З рота співрозмовника долітає аромат м’ятної гумки та алкоголю. Ренат бачив, що Донченко п’яний, проте відпустив, дозволив забрати зі своєї надійної фортеці врятовану принцесу. Таким чином підтвердив: я байдужа йому. Така ж байдужа, як мамі. Знову самотня, знову в боротьбі за виживання. Я нічого не відповідаю Артему, бо його поведінка, вираз обличчя та насмішкуватий тон не приймуть жодних пояснень.
Аби не бачив прикрих сліз, втуплююсь у вікно. Водій швидко віддаляється від будинку Громова, залишивши в ньому частину мене. Кращу частинку. Частинку, яка вірила у світле завтра.
-Татко вперто готується до весілля, - хлопець перекрикує баси важкого року, що звучить з динаміків в дверцятах. – Сьогодні всім оголосить про своє неземне кохання, - на останніх словах він так боляче ляскає мене по нозі, що непрохана вода пирскає на щоки.
Поспіхом витерши слізки, стискаю кулачки, аби не виказати неприємних відчуттів.
-Сьогодні? – мій голос тремтить. Так швидко я не очікувала оприлюднення заручин. Мама дуже потребує цього шлюбу, якщо так форсує обставини.
Він хмикає і мені не вдається витягнути й слова до приїзду в помешкання Донченків. Величезна садиба в три поверхи за містом схожа на склеп: камінна, сіра, непривітна. Навіть скульптури, розставлені обабіч широкої доріжки, більше подібні на закаменілих ідолів, ніж на витвори мистецтва.
Дивний смак в Анатолія Володимировича. Хижий, я б сказала. І від того біжать тілом мурахи.
Артем плентається попереду, незграбно вклавши руки в кишені штанів. Він не менше мене збентежений майбутніми поліями, і переживає їх по-своєму. Я не можу засуджувати юнака, проте його відверті погрози вселяють в душу жах. Що чекає, Ніно, тебе через кілька хвилин?