ГЛАВА 15

НІНА

Кроки стихають під моїми дверима.  На секунду видається, що вхопився  за ручку, але не відчиняє. Роздумує і тоді йде. Я чую важке дихання, відчуваю вагання Рената і з останніх сил  борюсь з бажанням вибігти з кімнати,  забутися в міцних обіймах.

 Свідомість пам’ятає поцілунок. Довгий, трепетний, перший.  Я раніше цілувалась з Назаром,  і, здавалось,  мені подобалось. Однак, зараз з впевненістю скажу: що було колись  - стерто з пам’яті. Є Громов і є Голіцина, а між нами - кілька  метрів коридору. Між нами безодня  з іменем Анна, між нами моє минуле  і його майбутнє.

Коли двері в кімнату Рената зі скрипом причиняються,  давлюся першими гіркими слізьми. Ридаю від розчарувань, які поїдом їдять серце.  Чому втекла? Чому кілька хвилин тому не обізвалась, адже прийшов  до… мене.

Та двічі в одну річку не ввійдеш.  Із сумом, розтріпаною душею та   прикрими передчуттями   проводжаю прожитий день.

Ранок  починається звично.  Ранкові процедури на автоматі,  важкий пилотяг та ганчірка  замість ручки та   конспектів. Я знову прогулюю  університет.  Звісно, турбуюсь, адже намагалась  триматись в лавах успішних студентів.  Крім того,  хочеться    в стіни, які стали мені   ковтком свободи, і страшно, бо в них причаївся хижак – вітчим. А ще  Назар. Зрадники та підлі  брехуни, спілкуватись з якими   бажання ніякого.

Цікаво, колись це все закінчиться? Не бути ж мені  роками покоївкою в  його  адвокатської  величності.

На кухню заходжу  з поганим настроєм, точніше, з повною його відсутністю.

-Ніночко, ти не захворіла? -  коситься  Антоніна Андріївна, відклавши ложку.  – Бліда, темні круги під очима.

-Ні, вчора   сон довго минав моє ліжко, -  віджартовуюсь, частково притаївши правду.

-Молодим тільки спати. Це в моєму віці різні думки мучать голову, хвилювання не дають спокою, болячки вилазять.  

Скрививши губи, розводжу руками.

-Ренат теж зранку встав не з тієї ноги. Поїхав, не поснідавши. Напевне, повернеться поночі, бо  одягнув костюм.  Взявся до роботи. До речі, просив передати, що сьогодні в тебе вихідний.

-Вихідний? А що ж я буду робити?

Про те, що  заборонено покидати межі палацу,   не поширююсь. Нехай  договір залишиться нашою з Ренатом маленькою таємницею.

-Допоможеш мені на клумбах. Давно пора їх привести в нормальний вигляд. Останні теплі дні використаємо з користю.

Я погоджуюсь, хоч  ніколи не пробувала себе в ролі садівника. Після легкого перекусу  відправляємося маленькою жіночою компанією в сад. Серце тріпоче, згадавши   розмову  в  альтанці.  Сьогодні моє життя  знову зміниться. Вкотре без моєї волі. Мама і Громов приймуть рішення без винуватиці свята, яку згодом поставлять перед фактом. Зараз моє положення дуже хитке. Навіть повернувшись додому,  я не зможу бути попередньою Ніною Голіциною. Для себе  давно вирішила, що знову втечу, як тільки ненька повернеться до  теми весілля з пристаркуватим  другом  сім’ї. Цьому союзові не бути! Ніколи.

Барвисті осінні квіти  звеселяють зір та душу.  Вони пахнуть осінню й погожою дниною,    ще по-літньому теплим промінням сонця та прохолодою ранкової роси. А павутинки! Вони мерехтять супроти небесного світила сизим мереживом, виблискують прозорим кришталем, що  зручно вмостився на тонких ниточках. Бережно торкаюсь   подушечками пальців жовтогарячої  голівки  чорнобривця. Оксамитовий, тендітний. Пелюстки відчувають дотик і  одразу реагують – ніздрі вловлюють насичений аромат квітки. 

-Ніно!

Здригаюсь…

Я замріялася і не почула кроків Громова. Його поява стала  несподіванкою. Підвівши очі,  сміливо дивлюся в карі, сповнені… Сповнені зневаги глибокі озера, з яких  в моєму напрямку летять блискавки.

-Чекаю в бібліотеці, - скупа фраза діє, як відро  холодної води на голову. Внутрішньо я  збираюсь в клубочок,  готовий   до чергового удару.

Ренат не затримується, прямує одразу до будинку.  Знявши   рукавички,   слідую за ним. Покірно та приречено.

 Розмова з Анною Голіциною  скінчилась і з  огляду на його поведінку,  не чекати мені хорошої звістки. Що розповіла мама? На яку  підлість пішла, аби повернути  неслухняну овечку?  Щось підказує – Громов бачив  мої пікантні  фото. Тільки в якому ракурсі їх висвітили? Точно не з вигодою для мене.

Швидко  вмивши руки та обличчя,  без стуку,  бо двері прочинені навстіж, переступаю поріг цитаделі мудрості. Чоловік  задумливо  роздивляється  сад за вікном, що виходить на альтанку. Його очі спрямовані на цю дерев’яну споруду і душа моя стискається від болю, бо, здається, сьогоднішня наша зустріч остання.

-Ти говорив з моєю мамою? – наважусь запитати. Глос осікається, слова виходять обірваними та короткими.  

-Тебе через годину забере наречений, - розтинає повітря,  шматує  залишки надії,  ріже  по живому. – Сподіваюсь, ти будеш щасливою.

Отже,  знає. Мама постаралась. Западає   мовчанка. Глибока та  важка, настільки неприємна, що хочеться вити.

Ступаю крок. Громов,  зачувши мої спроби наблизитись, озирається. Холодний. Чужий. Він  гірше ворога і лютіше недруга, бо я не знаю, що коїться в його серці. Розгніваний і прекрасний. Він ще ідеальніший,  бо гнів вивертає назовні всю його силу і волю.