ГЛАВА 14

НІНА

-Ти нічого не хочеш розповісти?

В сутінках вчора його обличчя набирає розпливчастих форм, таємничих. Він  поруч, дотягнись рукою  -  і відчуєш тепло  гарячого тіла,  спробуєш шовк дрібних волосинок, якими покриті відкриті ділянки шкіри. Тамую  раптове бажання, проте очі  зрадницьки ковзають по випуклих  венах.

Закусюю губу. Відчуваю його  проникливий погляд. Холодний чи співчутливий?  Мені не вистачає сміливості з ним зустрітись.

Ось зараз,  ось тут, в цю мить, коли   майже називаю його другом,  в моє життя  знову вривається мати і змінює все.

Що тобі сказати,  безкомпромісний Ренате Громов?  Зізнання ти  не отримаєш, бо занадто особисте. Занадто прикре, щоб знову згадувати і копирсатись в ньому.

-Я змерзла, - вимовляю  губами, не чуючи голосу. Напевне, він хрипить,  бо у горлі пересохло, мов в пустелі.

Не  відповідає. Мовчки виходить із-за столу й терпляче очікує, поки я незграбно  виберусь слідом.   До будинку повертаємось  разом.  Ренат більше  не  розпитує, але тиша  між нами  дратує.

-Що ти  любиш? – раптом (навіть не очікувано для себе) цікавлюсь.

Ми підходимо до вхідних дверей, над якими горить яскравий ліхтар.  Доволі незручно для мене, бо через недолуге питання  багрянець заливає від маківки до п’ят.    Я нарешті підводжу  очі. Він ледь усміхається, вложивши  руки в кишені  спортивних  штанів. Надійна щетина вкриває мужні вилиці,  її хочеться торкатись, адже пасує своєму власнику. На шляху до помешкання його серйозність розвіялась, натомість очі наповнились  азартом та легкістю.

-Дартс, - спокійно відповідає.

-Дартс?

Знизує плечима, мовляв, нічому дивуватись. Та мені незвично. Я готова була почути більш спортивне захоплення, чи специфічне уподобання в кулінарії. Подорожування, врешті-решт. Уява малює його  в тиру, але аж ніяк не за метанням дротиків.

-Хочеш спробувати?

Напевне, на моєму обличчі написано велетенськими буквами:  вона нездара, яка нічого не тямить в правила гри. Однак Громов вже в передчутті і його не зупинити.

-Ходімо, буде весело, обіцяю.

Незвично бачити господаря будинку усміхненим, щирим, наче ми знайомі з  дитинства чи просиділи за однією партою  шкільні роки. Навіть присутня різниця у віці дівається, коли Ренат, провівши у величезну бібліотеку на першому поверсі, дістає улюблену гру і починає завзято розповідати її історію. Не скажу,  що мені цікаво. Я просто не чую його слів, адже  думки й очі заняті спостереженням за чоловіком. Голос м’який, тягнеться з глибини, однак залишається чистим та виразним. Він схожий на дзюрчання струмка – монотонний і легкий. В його руках опиняється  дротик. Пальці бережно торкаються метала,  так делікатно, що на це можна дивитись вічно.  Моментами до  розуму долітають фрази, що якийсь з них виготовлений з латуні для  початківців типу мене, іншими, з нікелю,  користуються професіонали.   

-Тримай, - передає атрибут гри. – Ти будеш  вправлятись ось цим. Дивись уважно, спершу я покажу, як грає  дартсмен.

-Дартсмен? 

-Професійний гравець.

Чи то нерви здають, чи я геть втрачаю голову від цього  дартсмена, але  не втримуюсь і заходжусь сміхом. Виходить по-дитячому.

-Ну, до дартсвумен  мені далеко, але постараюсь справитись із настановами дартс-ме-на.

Ренат   скептично хитає головою,  нагородивши мене  легкою усмішкою на кутиках губ. Проте від майстер-класу утримується, а я  подумки картаюсь  за необачну поведінку: видовище обіцяло бути незабутнім, а тепер – зась.  

-Стань  півобертом до лінії, яка встановлює відстань  до мішені. Мізинець правої ноги повинен торкатись її, - починає урок. Я  покірно виконую вказівки, завмираю у вказаному місці і практично забуваю дихати. В кімнаті приємно пахне хвоєю,  адже все,  навіть стеля, оббите  дорогими породами дерев. А ще  витає запах  паперу і фарби. Незабутнім ароматом може повнитись  тільки його бібліотека.

-Несподівано легкий, -  повертівши дротик, ділюсь враженнями.

- І саме тому більшість допускає помилку, коли метає його, як м’яч, - з  цими словами Громов  робить крок і затихає за спиною. Від забороненої,  раптової близькості,  шкірою біжать мурахи, сотні мурах, і десь на попереку виступають капельки поту. Його широка долоня зненацька опиняється на моєму животі. Через тонку  тканину футболки  (його футболки, з якою не знайшла сил розпрощатись) вона обпікає. Чоловік, наче ненароком, ковзає  рукою, вивчаюсь  прес. Не встигаю зреагувати,  бо  іншу  вкладає на ключиці,  змушуючи податись вперед.

-В тебе  добре виходить, - звучить над вухом, а  моє бідне серце робить мертву петлю,  виконанню якої позаздрив би  сам Нестеров.  – Тільки розслабся. Напруга вкраде твоє задоволення.

Небо, про що говорять вуста цього Громова?

-А в мене…

-Ти здібна учениця, - перебиває. Поволі відбирає  руку, відбирає, аби нещадно доторкнутись знову. Пальці Рената нестерпно повільно повзуть шкірою від ліктя донизу і зупиняються,  захвативши моє тонке  зап’ястя  залізним кільцем. -  Ліву кінцівку потрібно зігнути і максимально близько притиснути до себе.