ГЛАВА 13

РЕНАТ

Телефонний дзвінок за іронією долі завжди звучить невчасно. Але я не поспішаю. Мій урок ще не завершено, бо я  не сказав найголовнішого. Вона  настільки близько, що наступні слова вимовляю пошепки:

-Не змушуй моє добре серце вводити систему штрафів. Просто виконуй те, що від тебе вимагають.

Я відпускаю руку. Мить  дивиться на мене широко розплющеними  очима, а тоді починає інтенсивно кліпати, немов виходить з гіпнозу. Кумедна така. З останніх сил  тамую усмішку з її  незграбності, тому що розсміятись із ситуації в присутності дівчини виглядало б хамством.

 Швиденько вислизнувши за двері, Ніна кидається навтьоки. Я чую її швидкі кроки, які віддаляються від мого пристановиська.  Не знаю,  що там  намудрувала в своїй прекрасній голівці, але мені весело було б дізнатися, яка з неї звабниця.

Повторний дзвінок на телефон вириває із задуми.  Поволі  тягнусь до гаджету, ще повільніше натискаю кнопку приймання  дзвінків, бо  все моє нутро кричить не відповідати Анні  Голіциній. Її   контакт висвітився на екрані і я мимоволі  вже відчуваю неприязнь до майбутньої розмови. Не потрібно ворожити, аби знати, чому зателефонувала.

Пізно щось. Все-таки три дні минуло, як  Ніна в моєму помешканні.

-Ренате, -  сухо звучить її голос по ту сторону зв’язку. – Нам потрібно зустрітись.

От мені не дуже потрібно, але фразу, яка крутиться на язиці, залишаю не виказаною.

-І тобі добрий день, Анно. Щось термінове, а то  я зайнятий, - відповідаю, намагаючись промацати   приховані підводні камені в  її тоні.  На хвилину западає мовчанка. Жінка щось зважує, ретельно підбирає вирази.

-Справа стосується  однієї молодої особи, - наважується на  відкриту бесіду.

Тепер я мовчу. Мова піде про Ніну.  Вільною рукою потираю перенісся. Дідько! Зустрінься і розв’яжи  всі питання одним махом, але ж ні. Щось всередині мене противиться.  Недовіру викликає синець на дівчині, з  яким я ще не розібрався.

-Анно, я справді зайнятий. Пропоную зустрітись завтра в обід. Спробуємо  розібратись в ситуації.

Та Голіцина вибухає:

-Громов! Якщо хоч одна волосинка впаде з голови моєї дочки, якщо я дізнаюсь, що ти утримуєш її проти волі, чи гірше того, зібрався шантажувати мене,  клянусь: я тебе знищу.

О,  колега вміє надавити.  Але на мене її здібності не діють.

-Думаю, вона задоволена, -  недвозначно відповідаю. Що поробиш,  день сьогодні такий – дратувати Голіциних.  Анна шипить. – Я  замовлю столик в ресторані. До завтра. -  спокійно додаю.

Знову завалююсь в  крісло.  На душі шкребуть коти.  Насправді, я нічого не знаю  ні про колишнє життя Ніни, ні про неї саму. Я  розумію лише одне: вона потребує захисту, але від кого, покаже час.

До вечора працюю в кабінеті. І лише коли в голові твориться  рейвах, а втомлені очі вимагають відпочинку, виходжу  з будинку в сад.  Свіже осіннє повітря розриває груди. Я вже забув, як це вдихати вечірній спокій та  насолоджуватись тишею. Оглядаюсь.   Цьогоріч осінь підкралась непомітно. Чи то я не вчувся, коли золотава  пані взялася за пензель.  День за днем, година за годиною я  працював не покладаючи рук, аби досягти того високого статусу, який маю на сьогодні. Так, у мене солідні клієнти. Так, у мене потрібні зв’язки. Так, я можу багато і навіть більше. Та що маю за плечима? Коханку? І тій ледь не сказав до побачення, хоч вона і дала вчора добре зрозуміти, що  рішення  одружити Громова на  собі не змінила.  Нехай… Рано чи пізно їй доведеться змиритись  і відпустити наші стосунки, аби  знайти зразкового сім’янина.

 Бреду до альтанки. Моє улюблене місце в саду, хоча я  не  пам’ятаю, коли останній раз відвідував її.  Затишна, поросла в’юнким клематисом,  вона  вкрадливо причаїлась посеред дерев. В сутінках, які плавно опускаються додолу,  витісняючи день, вона видається   чарівною хатинкою з казки. Шкодую,  що не взяв  чаю. Був би доречним.

-Ви? – раптом роздається наляканий знайомий голос, вартувало  з’явитись на порозі. В глибині  сховку   помічаю не аби кого, а, здається,  свій головний біль.

-Ніно? – чомусь перепитую і застигаю, як справжній бовдур. В руках  дівчини  помічаю  розкриту книгу, на столику – чашку та  маленький термос. Мишка знайшла собі нірку. Цікаво…

-Я тут… - запинається,  нервово метушиться, то зривається, то  знову присідає. Явно не очікувала зустрічі.

-Вже темно, щоб читати. Повертайся в будинок.

-Так, - дивиться повз, наче дійсно переконується, що за моєю спиною зачаївся вечір.  – Захопилась. Я піду.

На хвилину затримую на покоївці погляд. Дитина вона, а не звабниця.  Наївна і  сором’язлива, а  ще затуркана та  залякана тираном-мамою. Розуміння  приходить запізно – Ніна стала випадковим свідком  мого нічного рандеву  і від цього в душі прокидається відчуття гіркоти. Малявці в моїй присутності некомфортно, в  чому я сам винен. Вартувало бути уважнішим, все-таки не сам живу в  будинку.   Добре, подруга її не бачила.

-Що читаєш? – цікавлюсь та присідаю поруч на лаву, не даючи змоги  полонянці вислизнути. Вона ніяковіє та відсувається на кілька сантиметрів, однак приховати книгу не встигає. В моїх руках  вміщується  «Самотність в мережі» Януша Вишневського. Кидаю на дівчину побіжний погляд, від котрого вона  червоніє до кінчиків волосся. Навіть в напівтемряві її багрянцю не приховати.