ГЛАВА 11

Після обіду   збираюсь з духом та  йду прибирати спальню  недруга неньки. О, якби тільки вона бачила! Напевне, не залишила б після мене та Громова  живого місця.

Пхнувши двері, проникаю в лігво зі всім своїм інвентарем. Вдихаю на повні груди неймовірний аромат. Його аромат. Вікно прочинене, і цей запах доповнюється нотками свіжості та осені.

Прискіпливо оглядаюсь. Ідеально.  До найменших дрібниць продумано та ідеально. Протираю і без того чисті полички, підливаю одинокий кактус на підвіконні,  бережно переставляю  дизайнерські вигадки у вигляді численних статуеток та непрактичних ваз.

Відчинивши гардеробну  з  полегшенням відмічаю, що там все на місцях і  перебирати ідеально нагладжені костюми, сорочки та численні штани не потрібно. Та  втриматись не можу. Пальці самі тягнуть до дорогого одягу. Я   бережно проводжу    подушечкам пальців  по темно-синьому піджаку. Що зі мною? Нові почуття зароджуються  десь в глибині серця,  сполоханим метеликами кружляють в голові. Мені  подобається. До божевілля подобається   відчувати на  дотик те, що він носить.

-Припини! –   гаркаю до себе і мов ману відганяю нав’язливу думку заритись носом в його сорочку.  – Як школярка! – відчитую.

Потрібно перестелити   постіль. Його. Тканина опікає руки.  Забуваю дихати, наче він поруч, а уява малює картини. Одна за одною.

 Наша перша зустріч, той дощ, під яким зустрілись,   вечір, коли зіткнулись наші автомобілі, договір, яким Ренат врятував  мене, сам того не підозрюючи.   Невже недарма? Невже доля має свої плани?

-Не тіш себе ілюзіями, - шепчуть губи, а свідомість закликає   бути чесною із собою.

Справившись з ліжком, кидаю наостанок  замріяний погляд. Так хочеться ще раз торкнутись, адже через кілька годин він буде тут лежати, спати, так  же мріяти та складати плани.

Присівши на  край,  трепетно проводжу  долонею, ніби беру заборонений плід.

А за спиною очі. Карі та  допитливі. Вони вивчають кожний мій рух і шостим чуттям я відчуваю це. Похапцем озираюсь. Ренат завмер на порозі, приклавши плече об одвірок. Задуманий. Серйозний. 

Різко зриваюсь на ноги.

-Я справилась, - виструнчуюсь перед ним, мов солдат перед генералом. Залишилось тільки  руку прикласти до чола.  

-Дякую, - відповідає та очей не відводить. Цікаво, скільки часу  розглядає?

Зібравши речі, похапцем  рухаюсь до виходу, проте, щоб вийти, маю оминути  чоловіка, який явно не поспішає звільнити дорогу. Отак  і зупиняюсь в кількох сантиметрах від  широкоплечої краси. Гаряче дихання  відбивається на моїй шиї, серце капітулює.

-Ніно, - спокійно промовляє, -  вночі не вештайся будинком. Зроби послугу.

Очі зустрічаються. Мої – налякані та бентежні, його… В його на мить  оселились  ласка і тепло.

Раптом в душі прокидається бунтарство. Юнацьке прагнення зробити навпаки. От матері я б не перечила. А зараз язик самостійно приймає рішення всупереч  домислам здорового глузду.  

-Як  накажете, - шиплю і  роблю крок. Останній крок,  що розділяє нас.

Енергетика  Громова  добирає  злості. Відступає. Дозволяє пройти. Свердлить недобрим поглядом, поки не зникаю на сходових маршах.

А вже на першому поверсі, притиснувшись до холодної стіни, я починаю  дихати. Виявляється в присутності адвоката мій організм забув, що це таке.

Ніно!

Ніно!

Ніно!

Не дозволяй почуттям зароджуватись в серці.

Ренат ніколи не буде з тобою.

Ніколи не подивиться  на тебе, як на жінку.

Для нього ти всього лиш Ніна Голіцина…

 Решту вечора проводжу в компанії книжки, яку знайшла в бібліотеці. Не читається. Рядки пливуть, натомість постають спогади. Дитячі спогади про  батьків: усміхнена мама,  тато з величезним портфелем, тиха радість та дитячі надії. Згадавши  день похорону найріднішої людини, заходжусь слізьми,  бо з того часу почався новий відлік  мого життя,  відлік, котрий привів мене в будинок Громова і змусив прислужувати йому. Схлипую.

Ніч давно полонила світ,  запаливши мільйони вогників на темному небі. З важкою головою і  запухлим обличчям виходжу з кімнати, аби  зробити чаю. Година пізня, тож з чистою совістю впевнена -  головний житель будинку спить.

І справді темно. Майже темно і майже  тихо. Коридор  прорізає слабке освітлення з кімнати Громова. Воно вибивається крізь  вузьку шпарину і манить, закликає підійти ближче.

Хтось шумно дихає.  Пристрасно дихає.

Двері навпроти мене і їм не приховати дійства у спальні.

 Вона  на його колінах. Вона в його руках. Вона у плавному вигині.  Її волосся розсипане по плечах, а  тіло б’ється в ейфорії.

Тікай, Ніно, тікай!

Та карі очі вже мітили непроханого глядача…