ГЛАВА 11

НІНА

 Три дні я в його будинку.

Три дні я не знаю, що робиться за межами цих стін, бо згідно з договором  не маю права виходити за паркан без дозволу.

Три дні я ізольована від світу і зовсім не шкодую.

Три дні я належу собі.

А ще швабрам, ганчіркам, різним мийним засобам і  вибрикам роботодавця, який постійно невдоволений якістю мого прибирання.

Щосили копаю ногою здоровенний пилотяг, до речі, придбаний Громовим спеціально для мене – його нової покоївки. 

Минає третій день, як не знаходжу сили зайти в його кімнату і виконати свої прямі  обов’язки – прибрати, витерти пил, перескладати одяг, начистити до блиску підлогу і т.д. і т.п. Стою перед дверима та чомусь тремчу, наче ягнятко перед жертовником.

-Ніно, - раптом роздається за спиною голос Рената. Озираюсь. Красивий же гад. Навіть в сірих спортивних штанах та широкій   світло-жовтій футболці, з неголеною щетиною та скуйовдженим волоссям він прекрасний. З планшетом в руках, з чашкою кави, з книгою чи за купою паперів – прекрасний.

Три дні я насолоджуюсь ним.  Його манерою тихо підкрадатись, його невимушеним поглядом на мою скромну персону, його глибокими роздумами…

От всім цим я насолодилась сповна! Ніно, ти не витерла пил на люстрі. Ніно, ти розбила вазу – подарунок покійного прадіда покійній прабабі. Ніно, паркет занадто вологий. Ніно, не змушуй наймати ще одну покоївку, яка буде прибирати після тебе. І так зранку до вечора. Три дні!!! І зараз знову.

-Ніно! – повторює з нотками гніву. – Ти ще  десятої частини  вартості цього приладу не відробила, - важко видихає, мовляв, що з тебе взяти. – Сьогодні обов’язково наведи порядок в моїй спальні.  

-Гості? – запитую і закусюю  губу. Зміст питання нарешті долітає до останньої точки в голові.

 Ренат звужує очі, шумно видихає, однак спокійно відповідає:

-Можливо.

Тепер я зіщулюю очі. А що хотіла почути?

Відсунувши пилотяг до стіни, кидаю марудне діло та спускаюсь в кухню, де за широким столом  застаю Романа – мого єдиного друга та порадника в палаці грізного дракона (так подумки охрестила Громова). Запримітивши мене, чоловік  зводить брову.

-Знову братик дошкуляє? – цікавиться. – Хочеш, поговорю з ним?

Заперечую кивком голови.

-Він завжди такий?

-Який? – хитрить молодший Громов.

-Прискіпливий і педантичний?

-З пелюшок. Знаєш, як з ним мама мучилась? Бідолашна, лише видихнула, коли  Ренат придбав власне житло та покинув батьківське  гніздо.

Його легке кепкування над братом і смішок в його адресу підіймають настрій.

-Я зроблю   тобі кави, - промовляє Роман, але його порив зупиняє голос  Антоніни Андріївни, яка наче за помахом чарівної палички з’являється в дверях. 

Куховарка всувається  в  кухню з численними пакунками.

-Яка  кава? – крекче жіночка. – Через двадцять хвилин накрию на стіл.

Кругленька як бочечка,  червонощока та завжди усміхнена Антоніна Андріївна швиденько  береться до справи. З нею я познайомилась  на другий день перебування у  новій в’язниці. Багатослівна жінка   прийняла мене щиро й одразу дала настанову триматись від Рената якомога далі, якщо маю намір залишиться працювати в домі.   Звісно,  за пораду подякувала й тактовно промовчала про  обставини появи в царстві його адвокатської величності.

Дивлячись  в її напрямку, ловлю себе на думці: ніхто не знає, навіть Роман,  в яку домовленість я вступила з Громовим. Наша маленька таємниця.

Наша…

Ренат приходить раніше  потрібного часу. Сівши поруч з братом,   розмовляє з ним про загальнополітичні проблеми в країні. До їхньої розмови  не долучаюсь,  хоч на деякі питання маю власне бачення.

Кілька разів мені  доводиться підійти майже впритул до чоловіка, і тих кілька разів я ловлю на собі його побіжний погляд.

Байдужий погляд.

Та серце моє щемить у відповідь. Воно оживає у грудях, нагадуючи про своє існування.

Зраднице серце.

Коли нарешті приготування закінчено і я ладна якомога швидше дременути з кухні, Громов   несподівано гукає:

-Ніно, склади нам компанію.

Забуваю, як дихати. Я взагалі в  його присутності, забуваю дихати. Ноги самі несуть до простягнутого стільця.

Що я роблю?

До чого ці зміни? В договір чітко пописано, коли  я повинна їсти, коли спати, коли відпочивати, коли мовчати. І це лише частинка.  О, так! Павук  надійно розставив свої тенета.

-Я…

- Сідай, -  вже не запрошує, командує.

Корюсь. Я вмію коритись. Ліпше  сидіти за одним столом з нестерпним Громовим , чим в ліжку з пристаркуватим партнером Анни.

Роман здивовано дивиться  на свого брата,  ховаючи в кутиках вуст усмішку. Хмикає, чим дратує звіра. Це видно по насуплених бровах  рятівника. Я затримуюсь очима на його обличчі довше дозволеного.  Витончена аристократична краса,  яка  не набуває простоти навіть коли її власник приймає їжу.