ГЛАВА 10

Тенета, що ведуть у забуття...
Спіймана рибка хоче задихнутись.
Навіщо їй розідране життя,
Якщо до щастя вже не повернутись?!
Лише вперед, як раб на заклання.
Де прихистку шукати? Де спасіння?
Але в пустій дорозі навмання
Бажання жити випалить сумління...

Уіллов Крафт

НІНА

 Час вибиратись зі свого сховку. Ранок настав, а з ним  нові проблеми та страхи. Телефон я залишила вдома, щоб не змогли вирахувати де  знаходжусь, і тепер шкодую, бо не  знаю,  в чиєму  помешканні опинилась і чим закінчиться вчорашнє ДТП.  Все-таки мама могла б зрозуміти. Я не бунтарка, але ламати життя заради бізнесових ідей – безглуздя.

 Наступну  годину я проводжу в очікуванні, проте ніхто не поспішає завітати й озвучити мою долю. Дожидати покарання важче,  ніж намагатись  виплисти із ситуації, тож сяк-так привівши себе до ладу   та  натягнувши джинси, виходжу у коридор. Свою футболку я вчора попрала, на ранок вона, на жаль, не висохла, тому йду на пошуки господаря будинку в чому є, тобто в чоловічій одежині.

Ноги тремтять, мов у зайця перед вовком, та я сміливо стукаю кісточками пальців у двері навпроти. У відповідь – тиша. Знову. Ніхто  не відзивається.

Шумно видихнувши, я  легко натискаю на  ручку та штовхаю її. Простора спальня. Чоловіча. Холостяцька (відмічаю про себе). Все ті ж  темні, майже чорні тони, на які жінка ніколи б не погодилась. Холодно і самотньо. Ніс наповнює  тонкий аромат сандалового дерева, котрим просякнутий кожнісінький квадратний сантиметр простору.  Масивне дерев’яне ліжко, розміщене вглибині кімнати,  акуратно застелене темним покривалом. Власник давно прокинувся.

В душі відчуття, ніби я учасниця злочину. Неправильно отак  розглядатися, невиховано, але  зробити крок не дозволяє цікавість.  

Раптом  наприкінці коридору чуються голоси. Серце падає в п’яти.

-Ну ж бо зберись, - шепочу  пересохлими губами. Стягнувши докупи залишки сміливості, я з гордо піднятою головою йду на шум, точніше штурм.  Невідомість настільки лякає, що розум слабко  реагує на дійсність. В очах  пелена, та я добираюсь до цілі.

Крадусь до на навстіж прочинених дверей, світло з яких заливає довгий коридор.  

Кілька чоловіків прощаються з Ренатом. Голос останнього добре  засів у пам’яті, і мені його не сплутати.    Троє незнайомці виходять один за одним з  кімнати,  по черзі нагороджуючи мою скромну персону байдужими поглядами. Серед них пізнаю бритоголового здорованя, який  нещадно запихав мене в автівку свого хазяїна.  Всі вони суворі та безсердечні, від чого складається враження, що Ренат  - бандит. Та й атмосфера навкруги, інтер’єр,  довгий коридор, прикрашений вишуканими ліпленнями та дорогими картинами на стінах,  - все кричать про небідний  статус та жорстокий характер свого власника.

Мимоволі втискаю  шию.  Дременути, поки є шанс? Секунду мнусь на місці, а тоді підриваюсь, наче боюсь останньої миті передумати.

І знову зустріч. І знову кабінет. І знову в ідеальній тиші ідеальний чоловік.

«Лише зовні», - додаю до спостережень,  однак дихання від того не вирівнюється.

Мовчанка, хвилинне розглядання один одного, моє зніяковіння і його байдужість на обличчі - звичні моменти наших зустрічей.

Чоловік сидить в глибокому кріслі  за масивним дубовим столом, що чимось нагадує скриню. Кожний папірець акуратно складений, кожний документ має своє місце, навіть ручка лежить педантично  точно.  Поруч власника  - сейф, точнісінька копія маминого.   Мимоволі тягнусь поглядом до поранення.  З під футболки виглядає фрагмент пов’язки, яка щільно облягає мускулисту руку. Сам виглядає  змученим,   під очима – сліди втоми та наслідки вчорашніх пригод.

-Добрий день, Ренате, - шепочу губами, але слова  дзвенять  в затягнутій паузі  голосніше гулу дзвону.

Він дивиться, вивчає.  Серйозний  та безпощадний, чужий  і такий непередбачуваний.

Яку правду відкрити тобі?

Розказати, як на сповіді, особливості  життя Ніни Голіциної? О, там  крім принижень та   зрад,  нічого надзвичайного.

Може мамою поцікавишся?

Сподіваюсь в цю  мить вона гризе нігті, куди запропастилась неслухняна донька.

Кутики його уст ледь  натягуються в подібності усмішки.

-Добрий ранок, Ніно.  Радий, що ти знаєш моє ім’я.

Його голос можна слухати годинами,  в його очі страшно дивитись, але перше  і друге манить, мов вогонь свого нічного метелика. Та говорити потрібно, бо сам Ренат  не поспішає з новою  реплікою. 

-Як Ваше здоров’я?  Мені прикро, що через мене…

-Це не через  тебе. І мені вже краще.

Після його слів на  душі стає легко та приємно, але  є обставини, здатні отруїти мить. З огляду на ситуацію ставлю закономірне питання:

-Ви хочете шантажувати мною Анну Голіцину? Я  можу оплатити ремонт машини.

Що я брешу?  Кому? Людині, яка вже знає вміст мого гаманця, рюкзака і мої можливості?  Ковтаю  гіркоту, проте  не здаюсь. 

-Тим більше страхова компанія погасить всі витрати.

Мовчить.