ГЛАВА 9

РЕНАТ

-Виходить, цю дурепу все місто шукає! – ричу Роману й зі злості обхоплюю голову руками. Нестерпний  біль ножем прорізує передпліччя, змушуючи безсило опустити руку.

Саме так,  опускати руки – не слушний час.  Навіть коли  болить. Навіть коли хочеться вити і роздерти Анну Голіцину на шматки.  Противна дамочка. І донечка в неї не подарунок, якщо дременула з дому.

-Відправити назад немає як. Стара викрутить все на свій лад, звинуватить у викраденні дочки, - промовляє брат, розкинувшись в глибокому кріслі напроти мого ліжка. Спокійний, врівноважений, поміркований, а ще першокласний хірург – повна моя протилежність.

-І тримати дурне дівчисько не маю наміру.

-Даремно, - усміхається на всі тридцять два. –  Гарненька і   скромна.   Розбавить твої сірі лікарняні будні.

Він вивчає лінії на долоні, байдужий до моєї реакції. Все в нього легко: познайомився, покористувався, попрощався. Молодість. Дивлячись на рідку кров, хмикаю. Колись я був таким же. Говорив про дівчат і роздивлявся чи ідеально підстрижені нігті.

-Я не потребую її уваги.

-Досі з Інгою? – запитально кидає погляд. Зачепило.

-Це все, що тебе цікавить? - натомість різко обриваю  красунчика. Справи сердечні  стосуються  виключно мого серця, вони завжди перебувають на другому плані, тому що живу роботою.  

- Ні. Звісно, мене турбує, кому перейшов дорогу, що лежиш покраяний і заштопаний.

-Сподіваюсь, не відьмі Голіциній.

Відкидаюсь на спинку ліжка. Подушка м’яко стелиться під плечима, але сидіти все одно важко. Очі мимовільно закриваються, безсилля та втома міцно стулюють повіки.

Вчора був божевільний день. Один із  тих, який забирає не тільки  сили, а й душу. Звичайна субота, вихідний, переріс в цілий блокбастер, в головній ролі якого я – Ренат Громов.  

Спочатку була Інга.  З нею я познайомився кілька років  тому.  Стосунки без зобов’язань  довгий час влаштовували нас обох.  Дівчина не ставила питань, не набридала і завжди, коли потрібно, вимальовувалась на порозі моєї спальні. Тонко  та делікатно  відчуваючи мої інколи специфічні забаганки, вона була просто ідеальною партнеркою.  Не тільки в сексі. У розмовах і ділових зустрічах, у важливих договорах і справах Інга зайняла вагоме місце.

 Колись добрий наставник,  на початку мого адвокатського шляху, говорив: ніколи не плутай особисте і робоче, не дозволяй особистому життю поєднатися з професією. Він порадив, я послухав з точністю до навпаки. Дозволив жінці брати участь не тільки в конторі, а й  розділив з нею ліжко. Вчора за це гірко поплатився.

Інга захотіла більшого, ніж просто секс. Ніж просто робота. Ніж просто зустрічі. Вона захотіла забороненого – моєї уваги і мого серця.

Дощ барабанить по склі автівки.  Ліс. Нам було чудово в номері  готелю «Ягода-Малина», прекрасно, як ніколи. Сидимо в  цілковитій мовчанці, бо  перед моїми очима – заплакане дівчисько в коротесенькій чорній сукенці. Вона плаче. Гірко. Ридма. Інга затрималась  в  кімнаті, а я вийшов першим і одразу наткнувся на мокре, розтріпане створіння.  Виглядала як покинуте котеня, яке захотілось обігріти і прихистити. Не втримався. Обійняв за плечі та поставив  на ноги,  допоміг підвестись, щоб потонути в глибокому страху  її прекрасних величезних очей.

 Злякалась.

 Відсахнулась. Та я втримав. Здалось, пролетіла вічність. Я вже бачив її  в кабінеті Голіциної. Жовтодзьобе пташеня, яке  раптово заглянуло  в двері, мене насмішило, настільки  виглядало недолугим на фоні помпезності її широчезне плаття. Не схожа на матір – рідкісну стерву та супервідьму.

 Ми з Інгою йдемо, залишивши юнку в гордій самотності.

Образ заплаканої малої не йде з голови. І тоді я чомусь  вирішую дізнатись її ім’я. Телефоную другові в присутності коханки.  І замалим не втрачаю  свободу, оскільки моя вільність штовхає жінку до рішучих кроків.

-Ренате, нам так добре вдвох, - розливається молочною рікою голос дівчини, коли  відкладаю телефон. Її ніжні руки повзуть під сорочку. –  Я пропоную одружитись.

Останні слова шепоче майже біля самого вуха, нахабно  розстібаючи ширінку. Просто і сміливо. Зухвало і раптово.  І так невчасно.  

 Зазвичай я не грублю жінкам...

-Ти з глузду  з’їхала, чи ботокс мізки пропалив? – відпихаю руку й дещо сильно скидаю іншу з плечей.

Надула щоки. Ось-ось лусне, емоції рвуть, просяться на волю. Але Інга  не з тих жінок, які  відступають. Вона звикла брати вершини поступово, крок  за кроком. І навіть коли серце рветься від болю та образи, дівчина  прикусить губку, посміхнеться та здується, як гелієва кулька – повільно, непомітно, беззвучно.

-Навіщо хамство? Я вмію чекати,  Ренате.  

-Знаю.

Знаю: ламаю життя, не відпускаю, не даю змоги знайти те омріяне жіноче щастя, чи як там  його.

-З часом ти передумаєш?

-Тебе щось не влаштовує?

-Влаштовує? – заходиться істеричним сміхом. – Що може не влаштовувати жінку  під тридцять, яку щовечора  в порожній квартирі зустрічає порожнеча?