ГЛАВА 8

НІНА

Я не встигаю прийти до тями.

-Тихо, мала, не рипайся! – звучить поряд приємний  баритон.

Підсвідомо переводжу погляд на його власника – широкоплечого блондина з безглуздою в даній ситуації усмішкою на  широкому обличчі. В темному мороці ночі бачу на ньому світлий костюм і  міцно затиснену краватку.

Слухняно мовчу.  Страх  стискає груди. В голові гупає ідея кричати про допомогу. Безглузда ідея, оскільки рятувати мені нікому. Можна  вигукнути своє прізвище, проте поранений його знає.  

Через хвилин п'ятнадцять  водій зупиняє транспорт. Дверцята відчиняються і моє заніміле тіло знову витягуюсь з тісного салону. Все той же здоровань ставить на ноги. Оглядаюсь.

Ми біля двоповерхового будинку, який нависає  здоровенною  чорною скелею над головами.  В сутінках його важко розгледіти. Та і не встигаю, бо  гаряча долоня  стискає руку вище ліктя. Блондин штовхає мене в напрямку житла, давши зрозуміти, що потрібно рухатись  до дверей -  темної пащі, котру хтось із почту  завбачливо відчинив.

П’ятеро чоловіків і я в незнайомому  будинку. Що я там говорила про безпеку та бажання захисту? Якщо Ренат і є той самий Громов, який погрожував матері, справи мої кепські. Дуже кепські.

-Ви знаєте, хто я? – запитую у свого поневолювача, дивуючись твердості голосу.

-Немає значення. Зараз інше важливо. Твоя кімната нагорі.

Його голос м’який. Такий не може належати бандитові.  Без зайвих пояснень мене доправляють на другий поверх. В темряві я  боязко ступаю  по східцях, проте  незнайомець впевнено веде крок за кроком. В голові народжується думка, що він частий гість в цих стінах, або ж проживає тут. Нарешті заштовхують в  приміщення.  Чоловік, який залишився  на порозі, вмикає світло і воно боляче ріже очі.  Потираю повіки   і швидко озираюсь на нього. 

-Сиди тихо. І навіть не думай висовуватись, - звучить  за спиною. – Телефон!

-У мене немає, -  зі всіх  сил намагаюсь говорити спокійно та впевнено. Він недовірливо зирить, змірюючи з ніг до голови.

-Не змушуй обшукувати.

-Мені нічого приховувати.

-Та невже?  -     усміхається у відповідь та делікатно робить крок назустріч. Тепер, призвичаївшись до світла, я можу розгледіти його. Широкі вилиці, коротка стрижка, глибоко посаджені  світлі очі. Нічого надзвичайного, хіба що маска спокою на обличчі. Попри небезпеку, я не відчуваю  перед ним страху.  

-Справді.

-У  кімнаті є окрема ванна.  Вмийся, - він говорить рівним тоном, а тоді бережно відтягує пасмо волосся з чола. –  Пізніше прийду,  оброблю рану.  Спершу огляну Рената, у нього поранення набагато серйозніше.

Я хочу запитати, чи з моєї вини в того кровотеча, але не встигаю. Крутнувшись, блондин зникає в коридорі, граційно причинивши за собою двері.   

Напевне тільки зараз я починаю дихати. Окидаю оком свою нову клітку.  Спальня. Простора,  обставлена тільки широким ліжком та однією тумбою, над якою  прикріплений телевізор. Інтер’єр нагадує  холостяцький барліг –  світло-сірі та тьмяно-блакитні кольори вдало поєднанні  дизайнерським задумом. Мама б оцінила. При згадці про неньку, серце знову робить сальто. Мене будуть шукати. Розбитий автомобіль  дасть повну картину подій. А от викрадення? Це вже інше. А що мене викрали – сумніву жодного.

Про всяк випадок, обережно відводжу дверну ручку, яка, на превеликий подив, піддається. Мене не закрили  -  радісна звістка. В коридорі темно, його освітлює лише  відблиск із сусідньої кімнати навпроти. Там двері відчинені навстіж, чуються стурбовані, приглушені  голоси. Тиха метушня, в якій  не можу розібрати і слова.

Проводили  надалі вилазку  не наважуюсь. Таки повертаюсь в глиб кімнати,  де  розміщенні  ще одні двері.  У ванній,  новій та до стерильності чистій, все компактно й зручно розміщено.  Але не встигаю роздивитись, бо впираюсь поглядом у своє зображення в круглому дзеркалі.

Налякані, випуклі очі бігають далеко від реальності, розтріпане волосся, робить мене схожою на відьму, яка тільки приземлилась на землю, а ще тонкий струмочок крові, що   бере свій початок з величенької забійної рани вище виска, -   дійсно варто вмитись. Холодна вода освіжає.  Я роблю кілька сплесків в обличчя, змиваючи  багряну рідину.

Вже перебуваючи в кімнаті, сідаю на край ліжка. Всередині нуртує неприємний холодок, який   скручує моє єство в надійну петлю.  Звичний озноб, котрий переживаю під час стресу, пробирає  до кісток. Другий вечір  мої думки туманить страх, другий вечір внутрішній холод морозить до смерті.      

 Де я? Що зараз робить мати? Хто такий Ренат і чи варто його боятися? Що далі?

Вир думок, вирватись з полону яких нереально. Якоїсь миті знову кидаюсь до дверей. Прислухаюсь, що робиться по ту сторону   дерев’яного полотна. Тиша. Гнітюча,  ненависна тиша. Не витримавши,  сторожко прослизаю в коридор і застигаю навпроти спальні. В ній горить яскраве світло, а з порогу на мене дивиться  знайомий блондин. В його руках помічаю шприц, на рукавах  білосніжної сорочки – кров.

-Геть! – ричить, оголивши ряд  рівних зубів.

Двічі повторювати не потрібно. Страшно подумати,  що коїться в тих стінах, але місця мені там немає.