ГЛАВА 6

Бризки сліз зрошують бліде обличчя, а жах наповнює очі своїм змістом. Страшно?

Гидко?

До болю образливо та безнадійно!

-Мамо… - переводжу погляд з фізіономії Анатолія на неньку. Та незворушно, схрестивши руки на грудях, вдивляється поперед себе в порожню тарілку. З байдужістю, з холоднокровним розрахунком вона ладна віддати на  поталу інтересам бізнесу єдину доньку.

 Я всього лиш засіб у її руках мати надійного компаньйона, не варта уваги річ без права голосу.  Помста? Жорстока та вбивча, але за що? Перед мною не любляча  людина, а монстр, який заради власної вигоди зрікається дитяти.

Не витримавши напруги, я зриваюсь на ноги та  кидаюсь навтьоки. В спину звучить питання мого нареченого, куди тікаю, проте мати його завбачливо зупиняє.  Має рацію,  мені не зникнути, не  сховатись від безвиході, в яку кидає життя.

Крізь солону пелену не розгледіти шляху. Я біжу довгим коридором, який з’єднує ресторанний зал з кухнею, ліктями відпихаю здоровенного мужика, що вимагає полишити приміщення.  Страх змушує рухатись вперед.  З будівлі вислизаю на широке подвір’я.  Гроза, яка набирає обертів, напуває розпечену землю рясним дощем. Сіро та сиро, точно як у моїй душі. Підвожу очі в темне, заслане важкими хмарами, небо.

 Я знаю молитву?

 В голові прокручуються слова звернення, палкі моління рятувати заблудлу душу. Та порятунку чекати нізвідки. Єдиний спосіб зберегти себе, своє я, свою особистість – втеча.

Бачу, попереду нависає кількаповерхова споруда готелю. Він, як маяк для  загубленого у бурхливих водах корабля, манить та вказує вірний шлях. Без роздумів кидаюсь під стіну дощу. Крижані краплі вмить роблять сукню мокрою, волосся  перетворюють у намоклі мишачі хвости, але прохолода  освіжає,  провітрює голову та нарешті втихомирює паніку. В думках звучить багато запитань, проте головна ідея бере верх над хаосом. Як зникнути? Як розчинитись в бентежному, непривітному світі, щоб ніхто не знайшов  і сліду? 

Від безсилля опускаюсь по холодній стіні готелю додолу  і обіймаю тремтячі плечі руками. Закриваю очі. Я не вірю, що все відбувається зі мною. Сльози перемішались з дощем, косметика потекла,  в босоніжках – вода, але то  дрібниці. Я не знаю скільки часу отак сиджу, мокра та промерзла до цокотіння зубів, не знаю, чи мене шукають, не знаю, що робити далі.

Змушена отямитися, коли гарячі долоні лягають на тіло і, мов пір’їнку, підіймають із вимощеної бруківки. Від несподіванки не встигаю охнути,  бо дужі руки не відпускають,  натомість карі очі, в яких сховалася зимова ніч,   притягують магнітом, наказують не пручатись, наказують коритися без жодного слова. Мовчки…

Як вчора в кабінеті Голіциної.

Я тільки відкриваю рот від здивування, від остраху, від важкої аури, яка йде від чоловіка, але мій невинний жест привертає всю увагу чоловіка. Його очі ковзають про моїм розпухлим вустам і в них мелькає дивний вогник.

Його  тіло гаряче, дихання – рівне та спокійне. Моє – навпаки.  Незнайомець, з яким  менше доби зустрілась в новому офісі матері, не поспішає відпускати.  Сьогодні він інший, не такий  офіційний, проте не менш небезпечний і таємничий. Я відчуваю його силу, я  лякаюсь його впевненості, але панічно тягнусь, як до рятівної соломини. Можливо, він зможе допомогти. Все, що потрібно, вивезти за територію розважального комплексу і тисяча гривень на дорогу до тітки.  За секунду десятки питань  і сотні сумнівів   таранять мій  збентежений розум.  Тисяча гривень для незнайомця   -  це багато?  Судячи по дорогому одязі та вишуканому аромату парфумів, ні!  Спробувати?

Коли нарешті руки відпускають тремтяче тіло, а холодні очі чоловіка набирають відблиску інтриги, позаду нас роздається  скрип дверей, з яких показується  приємної зовнішності блондинка.  Мій погляд – наляканий та її – зухвалий і сердитий, зустрічаються на рубежі кремезної постави чоловіка. Дівчина граційно робить крок та застигає поруч незнайомця.  Її очі спалюють мене живцем. Вона швидко перехоплює ініціативу у свої руки.

-Коханий, що тут відбувається? – звучить  мелодійний голосок, притаманний казковим німфам. І він розбиває кришталем мої мрії.

-Дівчині стало погано, - промовляє,  не зводячи з мене очей. Під їхнім сканером незатишно, я відчуваю себе  піддослідною мишею. Занадто детально він вивчає мої риси. Авжеж впізнав, авжеж знає, чия дочка плаче перед ним. Хриплий голос лоскотить слух.

 Але на цьому   наша зустріч  закінчується, бо супутниця  хватає його під лікоть і волоче в напрямку стоянки. Монотонний шепіт дощу перебиває тільки  дріботіння її каблучків, а через хвилину – гул мотору.

Поволі тверезію. Я промокла  до нитки,  з жахливими патьоками  на обличчі видаюсь в цю мить облізлою куркою. Чомусь до глибини душі стає соромно, що постала перед незнайомцем в такому амплуа. Проте наступної миті жену думки геть. Мені потрібно подбати про свою безпеку. Напевне, сила волі  чоловіка якимось магічним чином передалась такому ягняті, як я, бо рішення приходить швидко, навіть спонтанно, але для мене являється правильним. План порятунку! Без зволікань плентаюсь  в напрямку ресторану, під котрим водій очікує на маму.  Я знаю, що робити далі!