НІНА
-Обов’язково! Обов’язково підемо, - безтурботно всміхаюсь подрузі, хоч всередині кипить лава. Я тягну дівчину в протилежну сторону від Ігоря. Він спостерігає за нами, та мені байдуже, я не сяду в його машину, бо це рівнозначно підписанню смертного вироку власною рукою.
-Куди волочеш мене? – опираючись, дивується дівчина. – Ніно, що відбувається? Я не зроблю ні кроку без пояснень.
Не озираюсь та впевнена, вітчим свердлить поглядом, спиною відчуваю кригу його ненависті і полум’я хіті. Яна – єдина близько душа, я хочу розповісти дівчині про домагання та менше всього бажаю підставляти її під удар. Мамин співмешканець не зупиниться ні перед чим, аби досягнути мети. Боюсь, що подругу він проковтне і не подавиться. Я не можу ризикувати нею, занадто люблю, занадто поважаю, щоб так бездушно вчинити.
-Ніно, це він? Ігор Станіславович? – вона різко зупиняється, зрозумівши ситуацію. На її вродливе обличчя наповзає маска жаху. – Ти наступна?
-Я не знаю, наступна чи теперішня, але потрібно тікати.
-Я з тобою, - її очі дивляться в мої, категорично, впевнено, твердо. - Побігли, таксі чекає. Поїдемо до мене, а там розберемось. Може матері розповісти?- запитує, коли майже зупиняємось біля автомобіля.
-Ні, мама все одно не повірить, - втихомирюю її запал, вмощуючись на заднє сидіння машини. Водій плавно рушає і ми ховаємось в потоці транспорту. Лише зараз спокійно видихаю. Я в безпеці. Нехай відносній, але безпеці. Дорого до будинку Яни, що розташований на виїзді з міста, долаємо мовчки, кожна з нас перебуває у власних думках: я відчайдушно намагаюсь придумати план втечі, подруга – ніяк не збагне, чому доля така несправедлива.
-Ми щось придумаємо, - дівчина підбадьорливо стискаю крихітними пальцями мою долоню. І мені легше. Таки чудово, що Яна не відвернулась, за це я буду вдячна їй до кінця своїх днів.
Через хвилин двадцять таксі зупиняється біля величного, двоповерхового, масивного будинку, обведеного височезним кам’яним парканом. Мені доводилось бувати в гостях у подруги, тому місцина знайома. Серце вже не так шалено б’ється, коли дивлюсь на ніжно-кремовий фасад помешкання, в якому ми інколи проводили час за книгами. Батьки Яни теж вимогливі, особливо тато, але, на щастя, вона не зазнала таких жорстких обмежень, як я. В дівчини довірливі відносини з матір’ю, вони жили, наче дві подруги, що ніколи не можна було сказати про мене та Голіцину – старшу.
-Мої поїхали презентувати проєкт, повернуться пізно увечері, тож ніхто не завадить, - важко видихає Яна, увійшовши в простору вітальню неймовірного творіння дизайнерського смаку. Я люблю її будинок, в ньому так все гостинно, затишно, обжито, і немає тієї помпезності, холодності, які панують в моєму. Господиня помешкання насамперед цінує комфорт, тому її рука доторкнулась навіть до найменших дрібниць, - помічаю на невеличкому столику вазу з цукерками. Всередині все виконано в біло-золотих тонах, теплих та спокійних.
-Ходімо перекусимо, а тоді піднімемось до мене і подумаємо, що робити. Твого вітчима давно пора поставити на місце, занадто багато на себе бере.
-Боюсь, ми нічого не вдіємо. Він добре підготувався, - з жалем відповідаю, адже Яна нічого не знає про мою ганебну фотосесію.
-З будь-якої ситуації є вихід.
Ох, подружко! Мені взяти б тої слова на озброєння. Я в пастці, яку вскочила добровільно, і порятунок один – бігти світ за очі.
Похапцем поївши, добираємось на другий поверх. Її спальня – втілення моєї дитячої мрії. Рожева, розмальована яскравими метеликами, з білосніжними меблями, немов з палацу, з виглядом на сосновий бір, що розкинувся в кількох десятках метрів від садиби. В приміщенні приємно пахне, здається, запах хвої пробрався через вікно і навіки оселився в цих стінах.
Яна завалюється на ліжко, закидає руки за голову та потуплює погляд у стелю.
-На Ігоря Станіславовича слід знайти компромат, - роздумує вголос. – Знайти і шантажем змусити відмовитись від тебе.
-Нічого не буде, - втомлено відповідаю, опустившись на підлогу поруч неї. – У вітчима є мої фото в стилі Ню…
-Що? – подруга різко підривається на ноги. – Які в біса фото?
-Світлини, які зробив Назар для конкурсу в якийсь глянцевий журнал, а насправді на замовлення нашого викладача, - я намагаюсь говорити спокійно, але душа рветься на частини; зранена, хвора, вона кричить та ридає. Витираю зрадницькі сльози. Наївна. Наївна дурепа.
-Гад!
-На жаль, пізно зрозуміла. Яно, - розвертаюсь до подруги, - я втечу до тітки в село, але потрібні гроші. В тебе є?
Яна прикро хитає головою.
-Зробимо інакше. Думаю, батько дозволить тобі пожити в нас, а тоді разом підемо до Анни і все розповімо.
-Мама, коли побачить фото, навпаки, озвіріє. Крім того, соромно перед твоїми. Я не хочу, щоб хтось знав про світлини.
Западає нав’язлива мовчанка. Я сиджу, обхопивши голову руками. Думки розкиданні, немов їх шматував безжальний вітер, немов вони розсипані у високій траві намистинки. Не зібрати. Не з’єднати.
-Тато дасть грошей і ти поїдеш, - ледь чутно промовляє Яна. – А як же університет? Як навчання? Без диплома, без освіти перспективи мізерні. Крім того, ти не знаєш тітки. Можливо, вона відмовиться прийняти племінницю.