ГЛАВА 2

НІНА

 Аудиторію  полишаю першою, кидаюсь у коридор, намагаючись загубитись серед сотень студентів, я тікаю якомога далі від  хитрого погляду, який проймає  до кісток крізь скельця  окулярів.

Викладач! Матуся вирішила відправити єдину доньку в університет, де працює вітчим, щоб постійно тримати під контролем. З тим не спілкуйся, тому не посміхайся, - постійні настанови, постійні доноси дядька Ігоря.  Ті липкі й неприємні погляди, які чоловік занадто довго затримував на мені останнім часом почали видавати його гнилу натуру,  і тепер небайдужість до молодих студенток перекинулась на пасербицю. Тілом біжать мурахи, коли уява малює картини, що очікують увечері. Негідник! Він все прорахував: знає, чим обернеться для мене подібна фото сесія, коли мама дізнається. Шантаж  - надійний засіб впливу і він сповна його  сьогодні використає, як тільки ненька зникне за дверима.

Тікай!  Та ноги вперто несуть поверхом нижче у спортзал, в якому  зазвичай після пар  ховається від світу моє кохання. Невдаха! Виконав нехитре замовлення, аби без проблем скласти іспит, злякався, що не надто старанного бідного студента виставлять за поріг престижного вишу. Серце рветься, безжальні сльози туманять очі. Невже життя таке жорстоке? Я кохала Назара, ми були разом майже рік. Обоє не на своєму місці, обоє не в тій професії, ми разом знайшли відраду у фотографії. Я люблю до нестями об’єктив, а він – результат своєї роботи. Невизнаність, непопулярність, брак потреби гіркими зміями отруювали його душу і тоді я погодилась… Мовчки погодилась на запропоновану ним фото сесію в  стилі Ню, яку повинен був виконати, як завдання  відомого глянцевого журналу. Наївна дурепа, я повірила, адже так палко запевняв,  що ніхто не побачить мого обличчя, він так щиро радів, коли ствердно кивнула.

 І тільки зараз я розумію, чому  легко віддав фото коханої дівчини… Віддав, бо ніколи не кохав…

За лічені секунди добігаю  до цілі. Спортивний зал університету зустрічає різким запахом поту та гучним гомоном студентів: хто займається на тренажерах, хто просто розмовляє, а мій ненаглядний втикає, як звично, у свій телефон, всівшись самотою на підвіконні. Сонце, пробиваючись крізь віконне скло, бавиться кучерявим золотистим волоссям юнака, його темно-зелені очі, прикриті пухнастими віниками вій, повністю зосередженні на   грі і світяться азартом. На хлопцеві звичні сині джинси, одна і та ж червона сорочка у велику клітку, з-під котрої виглядає чорна футболка,  його ранець недбало валяється біля ніг, взутих в пошарпані кеди.

Мама знала про мої стосунки з Назаром. Була проти, щоб її дочка плямила репутацію зв’язком з голодранцем, як називала мій вибір, але з часом здалася. Як не дивно, вступився дядько Ігор, тепер розумію чому. О, великий ляльковик! Ігор Станіславович вміло вертить адвокатом Голіциною, майстерно маніпулює колегами та студентами, особливо першокурсницями. Ніну ж притримав на десерт, довго чекав, бо я вже на третьому курсі.   Звісно, до мене доходили  плітки про походеньки вітчима, проте воліла мовчати, тому що ненька сліпо вірила коханому, мої слова  прийняла  б за наклеп і невдячність. А тепер  шкодую,  що боялась сказати правду, шкодую, та вже пізно – я на гачку, а після бою руками не розмахують.

Назар розпливається в щасливій посмішці, почувши моє слабке  вітання. Я  довго вдивляюсь  в його обличчя. Красивий? Мимоволі порівнюю з чоловіком, котрого зустріла в офісі. Ні! Бридкий, огидний, підлий лицемір. Він не заслуговує ні мого кохання, ні мого часу, ні трати слів.

Без роздумів плюю в нахабну фізіономію. Спочатку хотіла дати по щоці, але це виглядало б занадто банально. На жаль, не можу плюнути в його чорну зрадницьку душу, на жаль, легше мені не стає.

-Ніно, зачекай, - гукає  Назар вже на коридорі та, наздогнавши, різко хапає за лікоть, тягне на себе, кидає в обійми. – Сонечко, вибач.

-Вибач? –  дивлюсь в  його колись рідне обличчя, на вуста, що заціловувала  до крові, в брехливі очі, які заміняли  Всесвіт. - Вибач? Це все, що ти можеш мені сказати?

-Він змусив мене, - відповідає, ховаючи в підлогу погляд. – Інакше відрахували б.

-Ненавиджу, - шиплю, вириваю долоні, товчу в груди, ладна вбити, ладна провалитись крізь землю, аби не бачити егоїста, якого кохала, якого вважала своїм, якого бачила своїм майбутнім. – Забери руки й не смій до мене наближатись.

-Чому нервуєш? Думаєш, перша в його списку? Пожалійся дорогій матусі й забудемо. Я кохаю тебе.

Його слова приводять до тями ліпше відра холодної води.

-Пожалітись матері й знову бути разом? Ти з глузду з’їхав?

-А що тут такого? – раптом вибухає він, зіниці розширюються, погляд добирає люті. – Навіть, як порадуєш пристаркуватого пса, з тебе не убуде, таким, як ти – вода по коліна.

Світ втрачає свої кольори, життя  - сенс. Що відчуває  душа, по якій проїхали важким катком брехні та зради? Моя - порожнечу. Холодну, беззмістовну порожнечу. Ноги підкошуються, я тримаюсь з останніх сил, щоб не впасти ниць перед монстром, темним демоном, що спопелив, вбив. Бризки його слини потрапляють на мою джинсову куртку. З огидою стираю. Будь-які слова зайві,бо їх замінили  вчинки.

-Ти ще колись пошкодуєш, - намагаюсь спокійно сказати, однак голос зрадницьки зривається.

Я залишаю його, розгубленого і водночас розлюченого, безсилого і безнадійного. Нехай бачить мою байдужість, нехай не радіє сльозам, нехай… Солона вода обпікає вогнем, стікає  по щоках, губиться на сукні. Кілька кроків - і буду на волі, поза межами  клітки, в яку перетворився університет.