ГЛАВА 1

Тижнем раніше

НІНА

Відчуваю, як щоки наливаються багрянцем. Сором? Ні! Хвилювання. Противне відчуття, яке зароджується десь глибоко під серцем.

Перша…

Оголене тіло розкинулось на білому простирадлі.

Друга…

Дівчина – скрипка. Знайомо?

Третя…

Поза ембріона.

Так, це я… Так,  мій коханий зробив ці фотографії… Так, я добровільно погодилась. Такий заманливий стиль Ню.

Але чому вони в нього?

Очі знову впираються у  світлини, надіслані  зі збереженого у моєму телефоні контакту.

Він. Мерзотник!

А всього тридцять хвилин тому я була вільна, як птаха, щаслива, як немовля, якому дали довгоочікувану іграшку. Я раділа і кричала: «Ніно, ти молодець»! Авжеж, молодець, бо сьогодні вперше зробила крок до свободи. Свободи - для когось мізерної, для мене –  неосяжної, як небо.

Всього тридцять хвилин тому моє життя було моїм…

Всього тридцять хвилин тому було так…

-Твоїй мамі це не сподобається!

-Припини! Я ж не маленька дівчинка! –  відповідаю, задерши голову на височезну скляну будівлю у кілька поверхів.

Минулого тижня мама  перевезла свій офіс в цю величну новобудову в центрі міста, над входом до котрої радує око  масивна вивіска «Голіцина та партнери».

-Даремно ми приїхали, - пищить збоку Яна, потягуючи мене  за рукав короткої джинсової куртки, - як завжди розверещиться і виставить за двері.

Песимізм Яни вбиває. Хоч вона моя найкраща подруга, та інколи її невдоволення не має меж. Кидаю побіжний погляд на середнього зросту блондинку з великими сірими очима, в котрих ховається непідроблений страх. Важко видихаю. Дівчина боїться Голіцину-старшу. А якщо боїться, навіщо кинулась скласти компанію? 

І  так, сьогодні  в однокурсниці День народження. Мене та Яну теж запросили, ось чому зараз  невпевнено переступаємо з ноги на ногу під розсувними дверима, - потрібно нарешті наважитись і випросити цей похід в матусі.  

Анна Голіцина – успішний адвокат та керівник адвокатської  групи, її послугами користуються виключно впливові та заможні люди. Ненькою можна гордитись як жінкою, яка самотужки досягла небаченого успіху. Проте її досягнення  мають іншу сторону медалі: матір з неї нікудишня і це безапеляційний факт. Ні, я виросла не розпущеним дівчиськом. Навпаки, суворість та обмеження навіть в дрібницях перетворили моє життя  на сіре, беземоційне існування  в золотому палаці (так здебільшого називала мій дім Яна). Ситуація трішки змінилася після вступу  до університету, де, до речі, познайомилась з подругою. Тепер я могла вільно пересуватись містом на таксі. Автівку мама хоч купила, проте знову таки заборонила сідати самій за кермо.

-Відпустить, - відповідаю з іскорками надії в голосі. Відпустить, якщо застану зненацька.

Сміливо ступаю в нове дітище найріднішої людини.

Охоронець, впізнавши  дочку керівниці, ввічливо посміхається та вказує  на якому поверсі засідає її величність. Офіс мені подобається, просторий, великий, обставлений сучасними меблями та технікою, повсюди до стерильності чисто та світло. Таке враження, що потрапила  не до юристів, а в медичну клініку.

Вже в приміщенні розумію, наскільки сильні мої хвилювання.

 З кожною сходинкою  серце набирає шаленішого ритму, з кожним кроком я наближаюсь до цілі. Ох, мамо, хоч би ти не була одна, тоді легше піддасися вмовлянням.

-Не передумала? – напевне вдесяте перепитує Яна, коли нарешті зупиняємось біля приймальні.    

-Ні, - твердо промовляю. – Ти зі мною?

Подруга заперечно хитає головою. Страх сильніший за будь-яку зброю ворога, йому важко протистояти, оскільки він частина тебе. Розумію, не настоюю.

Про всяк випадок поправляю блакитну, прикрашену дрібними квітами сукню  в стилі oversize, обтягую  куртку, чомусь перевіряю, чи закрита  сумочка з бежевої шкіри, яку ношу через плече, востаннє кидаю погляд на взуття – білосніжні мокасини, бо мама терпіти не може, коли на черевиках є бруд. Переконавшись, що вигляд ідеальний, з гордо піднятою головою переступаю поріг.

Порожньо, хоч хапай  теки зі столу секретаря та тікай на всі чотири сторони.  Одразу без зволікань крокую до кабінету, похапцем стукаю та, не дочекавшись відповіді, в буквальному значені  цього слова, вриваюся всередину. Дію швидко, бо ще сміливість жене вперед.

  Мене зустрічає тиша.  Ідеальна тиша. Та ідеальний чоловік посеред цієї тиші. Я застигаю під  пильним поглядом карих очей, настільки холодних, що їхня крига морозить душу. Мовчу. І він мочить,  поволі вивчаючи кожний сантиметр мого стрункого тіла. Знаю, я не нафарбована, знаю, що на голові світле волосся зв’язане у недбалий вузлик, знаю що високого зросту, що шкіра бліда, знаю, що хочу виглядати красивіше, вишуканіше, бездоганніше у цю мить. Чому? Серце робить мертву петлю,  ноги тремтять, що зроби крок – впаду. І я стою, міцно піджавши губи. Заворожена. Німа.