Розділ 15.

Тоня.

Вечірній Київ, Дніпро, і грошей не має! Все як у студентські роки)))
- Тоня, де ти любиш гуляти?
- Біля Дніпра! Але там вітряно, то давай на Хрещатик!
- Добре!
- Макар, а де ми ночуватимемо? - він витяг з кишені ключі.
- Ведуча вручила, поки ти прощалась із дітьми. Гарний готель, один з найкращих Flatlux Apartments!- ніколи не була...а ти, хотіла запитати, та не наважилась.

Ми прогулювались, неспішно йшли, насолоджувались вечірньою прохолодою, пролітали витіюваті сніжинки.
- Хочеш гарячої кави?
- Хочу! А краще лате!
- А чому не говориш, Тоня?- чому? Тому що звикла, свої бажання тримати при собі, не вибагати, не вимагати...просто мовчати.
- У нас же забрали гроші!
- Так, але можна щось придумати...Чекай мене тут!
І він зайшов у невеличке кафе, я наглядала за ним, крізь прозорі двері. Макар мило посміхнувся продавцю, щось говорив, потім розписався у книзі... Дівчина беззупинну посміхалась у відповідь і швидко готувала напої.
Футболіст вийшов з двома зручними, паперовими стаканчиками, подав мені.
- Ти обміняв свій автограф на каву?
- Не зовсім... Ти часто гуляєш?
- Сама, ні, з дітьми...
- Вони дуже милі!
- Так, я їх безмежно люблю!
- Моїм батькам, діти дуже сподобались!
- Макар, поговорімо серйозно...поки з нами не має камер!- я довго наважувалась на цю розмову.
- Давай!
- Я знаю, що усе дуже швидко і про знайомство з рідними не йшло мови у контракті, реальне життя, відрізняється від шоу... Діти для мене- це все, і я не хочу травмувати їх. Рік тому для них стало ударом, що тато живе окремо. А ти їм дуже сподобався, і я не хочу щоб вони звикли...
- А ти?
- Я виберу те, що краще для дітей...Я розумію, як ти це бачиш...як пригоду, як гарно проведений час, я інтрижка, як...
Я не можу дозволити собі таку розкіш...Я не хочу, щоб історія повторялась, я не хочу ревнувати, бо біля тебе кругом красуні фанатки, і ти більшу частину часу в роз'їздах.
А ще більше, я не хочу невідомості... Розуміння, що через тиждень, місяць, я прочитаю десь заголовок про тебе з іншою, чи побачу фото у журналі, чи навіть ти сам мені чесно розкажеш...
Тому пропоную завтра добре подумати, перед тим як вирішувати, чи ти залишиш каблучку...- сказала, було важко, та сподіваюся, я донесла зміст до Макара... який мовчав, нічого не відповідав не перепитував. Звісно, він розуміє, що краще завтра поставити крапку у цій історії.
Ми зайшли у розкішний готель, Макар галантно відчинив перед мною двері номера. Я розглядала номер що був у срібно фіолетових тонах, і квітах в тон, дуже красиво, свіжо, модно, дорого.
- Пропоную сходити повечеряти у ресторан, що знаходиться на території готелю, тут смачна кухня.
- Я не проти, а...- хотіла ще раз нагадати, що у нас же забрати гаманці й телефони, та футболіста, це не хвилювало...
*****************
Ми сиділи за невеличким столиком, кругом багато відвідувачів, вишукано одягнених, дами у красивих сукнях, чоловіки переважно у ділових костюмах. Зал ресторану у кремових відтінках і квітах, живих, ароматних трояндах і хризантемах. Світло було приглушене, а на столиках в прозорих чашах з водою, палали свічки. Це ще більше додавало романтики...
- Спробуй теплий салат із телятини та крем суп із білих грибів! Тобі сподобається!
- Так, дякую за допомогу!- я гляділа на меню, що було на французькому і зовсім нічого не розуміла, особливо ціни, точніше валюту...
Заграла скрипка, ніжну мелодію, задається Моцарта.
- Антоніна, тобі подобається твоя робота?
- Мало вільного часу і багато паперової роботи...
- Тобто ні?
- Тобто не зовсім...та мене мають підвищити, я хочу працювати юристом, а не секретарем.
- І які нові обов'язки?
- Надаватиму юридичні консультації!
Ми розмовляли про мою роботу, я розповідала про смішні випадки, цікаві справи та знаменитих людей, які часто звертались до контори.
І час проходив, плив музичними нотами, мелодією Моцарта...І все було так...казково, як у голлівудському фільм і саме я головна героїня, сиджу у красивому ресторанні, навпроти чоловіка своєї мрії... Та...мені у його житті, не має місця... Такі як Макар люблять свободу! Жити на повну, не обмежуватись рамками офісного кабінету.
Тому, мені було сумно, бо казка підходить до логічного фіналу...