Розділ 10.

Тоня.
Тенерифе і справді райський куток, тут прекрасно, природа унікальна, від краєвидів перехоплює дух.
Та йти важко, я не звикла, моя спортивна форма, точно до цього не готова.
Після обіду, я повзла як слимак, кожний рух супроводжувався болем. Макар навпаки був у формі, що не дивно, бо він футболіст, ноги у нього звикли до навантажень.
Та все одно його агресія нікуди не зникла, він збудував між нами стіну і я точно бачила, що для нього це все тільки шоу, і про продовження не може йти й мови.
Тільки навіщо він погодився брати участь у шоу, з жінками у нього точно не має проблем, з відпочинком за кордоном, також.
Тоді чому? Має бути якесь пояснення...
Ще я помітила, що у містера ідеал, усе не так ідеально... Що у нього також є глибока душевна рана...Він глибоко її закопав, й не хоче ділитись ні з ким.
Та я знаю точно...що біль, образу, треба відпустити, щоб жити далі...
Я відпустила Антона, я пробачила його, я хочу рухатись далі і пригода на Тенерифе мені це ще раз показала...

Була уже сьома вечора, сама не знаю, як я подолала скільки кілометрів, може роздуми допомогли...
Почало вечоріти, а до притулку ще кілька кілометрів... І трапилось чудо, біля нас зупинилась машина і запропонувала підвезти й хоч за правилами ми маємо йти самотужки...
Через пів години ми переступили поріг притулку.
Нас зустрів старший чоловік і щось говорячи іспанською, простяг нам ключі й далі щось говорив, хоч я іспанського не розуміла, та Макар уважно слухав і навіть час від часу відповідав.
Ми брудні, замучені переступили поріг невеличкої, простої кімнати з ліжком, зі старенькою шафою, та краєвид з вікна перекреслював усі недоліки інтер'єру.
- Що говорив той чоловік?- цікаво ж.
- Що чекав нас, що ми припізнились, а потім розказував що де знаходиться. І добре що нам забронювали цю... третьосортну комірку. Бо ми б спали знову у наметі!
- Тобі не догодиш! Краще поглянь у вікно, вулкан такий величний і...
- Величний? Тоня, не чекав від тебе такого порівняння "величний вулкан". Я побачу, що ти скажеш, коли він проснеться і почне випльовували гарячу лаву!
- Ти думаєш тільки про погане!
- Я реаліст! І я іду митись, до речі тут дві ванни у кінці коридору і вони спільні для всіх.. як у в'язниці!
- А може як у гуртожитку?
- Ні, як у в'язниці звучить страшніше.
І Макар роздягнувся, повністю, ніяк не звикну...а як до такого можна звикнути? І як можна так, без комплексів роздягатись догола?
А потім ще краще, футболіст взяв рушника, який спеціально приготовлений і лежав на ліжку, загорнув у нього свою гідність, в прямому сенсі цього слова, і вийшов в коридор...
Я через дві хвилини нарешті змогла прикрити рота і також роздяглась, одягла банний халат і пішла у ванну.
Добре що ванни дві, для чоловіків і для жінок, коли я зайшла, милося ще дві жінки, я відвела очі, й що робити, почекати в коридорі чи...
А будь-що буде, якщо вони не соромляться, то чому я маю?
Я наважилась на цей відчайдушний для мене вчинок і таки помилась у присутності двох голих жінок...
У кімнаті, мене чекав "чоловік" одягнений у білу футболку і прості спортивні штани. Як же на ньому усе шикарно сидить. Мене роздирає заздрість... І захват водночас.
- Хочеш щоб я вийшов, щоб одягтись?
- Було б добре!
- Один поцілунок!
- Це шантаж!
- Я знаю!
І я не можу сказати, що не хотіла цього... Тому підійшла, затамувавши подих...й поцілувала, усі думки з голови як вітром здуло, я не думала я відчувала...
- Якщо ми зараз не зупинимось, то ляжемо...спати голодні...- проговорив збуджений футболіст...
- Так- прохрипіла у відповідь я.
Добре що вечеря була готова, бо готувати у мене просто не було сил. У старій кухні ми швидко поїли, подякували господарю притулку.
Залишок вечора ми сиділи на веранді, милувались гірськими вершинами в сріблястому світлі місяця і говорили з новими знайомими, які також завтра піднімаються на вулкан й прибули на Тенерифе з Лондона. Ми розмовляли про мандри й пригоди, добре, що англійський, я знаю краще ніж іспанський.
Заснули ми швидко, я так точно, як тільки голова доторкнулася подушки. Та перед тим, були поцілунки й обійми...і секс, гарячий.
Я плавлюся від його дотиків, від поцілунків, моє серце не б'ється, а підстрибує від щастя, а близькість завершується відчуттям ейфорії, яка викликає залежність. Набагато сильнішу ніж усі наркотики світу.
І мене це починає лякати, бо дні нестримно летять, а я прив'язуюсь до нього все сильніше, квантовими стрибками...
********************
Наступного ранку ми встали ще задовго до сходу сонця, щоб встигнути на перший автобус до вулкана Тейде, який відправлявся з Пуерто-де-ла-Круз. До нього ще два автобуси з пересадкою на автостанції в Санта-Круз.
І за дві годити ми вже були на висоті 2400 м над рівнем моря (повірити важко)на початку стежки до вершини Монтана Бланка (Montana Blanca) біля підніжжя вулкану Тейде (Teide).
Мою увагу привернули контейнери для сортування сміття.
- Повірити не можу, що на такій висоті стоять контейнери для сортування сміття!
- Я також здивований! До речі, Тоня, за нашим путівником, нас чекає марсіанський пейзаж!
- Нічого собі!
- Та не поспішай радіти, це, мабуть, поетична метафора, щоб туристів зацікавити!- Макар, чистокровний песиміст!
Я промовчала, не хотілося розпочинати суперечку.
І правильно зробила, бо через півтори години ми наче потрапили на іншу планету. На зміну вологим тропічним лісам і масивним реліктовим деревам прийшли сухі й голі марсіанські пейзажі.
Навколо майоріло відтінками жовтого, помаранчевого, червоного кольорів. Тут уже й не було й натяку на джерела, чи різноманіття рослин. Навколо лише застигла лава і пемза. Я боялась заплющити очі, щоб нічого не пропустити. Макар також був вражений та не коментував...
- Як ти там казав? Метафора, щоб туристів зацікавити!- я не втрималась, щоб не помститись...трішки.
- Ну, переважно в такому стилі працюють усі туристичні путівники...- він не здавався.
- Добре Тоня, ти виграла! Тут справді гарно!
Ура! Маленька, але перемога!
- За дві години маємо дійти ще до одного притулку, там і залишимось на ніч. А уже з самого ранку, всього-на-всього о 5 ранку, почнемо сходження на вершину вулкану.
- Ми так далеко забралися...що просто не віриться...
- Це точно, навіть не знаю, як ти без підготовки, ще з ніг не валишся. Але раджу йти швидше, бо нас усі перегнали.
Останній кусок дороги, був тяжкий, як фізично, бо дорога була дуже слизькою і набирала стрімкий підйом догори так і морально. Бо мої ноги мене вже не слухались. Дякуючи Макару, який останній кілометр мене фактично тягнув, за три години замість двох ми таки дійшли.
І зустріли захід сонця біля притулку Альтавіста. Всередині в очікуванні реєстрації сиділо близько двадцяти мандрівників. Заселення по кімнатах відбувається ввечері, та перша зала притулку відчинена протягом дня, щоб мандрівники могли сховатись від холоду та вітру. Нам це стало в нагоді, бо температура повітря з висотою впала до +2, а вітер змушував шукати укриття.
- Усе, що можу запропонувати!- і Макар подав мені каву в одноразовому стаканчику і шоколадний батончик.
- Тут є кавовий апарат і апарат з батончиками!- пояснив він. Мені була приємна турбота.
- Кава жахлива, терпіти не можу каву з автоматів!- скаржився футболіст і кривив своє засмагле обличчя.
- То спробуй чай!- намагалась я втихомирити вередливого чоловіка.
- Не люблю чай!- ще голосніше викрикнув він.
- То нічого не пий, через кілька днів повернешся до свого комфортного життя із запашною свіжо звареною кавою!
- Спробую какао...- здався Макар і попрямував до апарату.
Розселення по кімнатах відбувалося з урахуванням компаній. Тобто, якщо вас двоє – ніхто не змушував розділитись. Ліжка двоповерхові з товстенними матрацами й ковдрами, бо опалення в притулку умовне, а в нашому випадку за вікном вночі буде мінус.
Вечерю можна готувати на загальній кухні. Тут є як посуд, так і газова плита.
Уже по старому сценарію ми розійшлись по ванних кімнатах, помились, а пильний одяг я кинула у пральну машинку, сподіваюся включила правильно, особливо сушку.