Розділ 4: Мрія, якій не судилося здійснитися

Моя родина, як дерева в Весняному Лісі, колись була об'єднана корінням любові та тепла. Я, як голова цього лісу, завжди старався створити тут атмосферу невимушеності та щастя. Але після смерті моєї коханої Сейни, листя цього лісу стало опадати, а його світло вигасало. Мої діти, здавалося б, хотіли зігріти свої душі в спогадах про минуле. Вони намагалися зблизитись зі мною, але біль втрати влаштував свою хмару між нами. Я не бачив їхньої туги, не розумів смутку в їхніх очах, заглиблений у свої переживання. Діти пробували пролити світло там, де затемнювалася моя душа. Вони намагалися зцілити мої рани своїми обіймами, але я відкидав їх, якщо бачив у них відблиск тіні подібної моїй власній. Та коли вони відчули, що долати цей ліс, наповнений смутком, неможливо, їхні кроки почали віддалятись. Вони, наче втомлені мандрівники, шукали свій власний шлях в цьому лісі життя.

Мої роздуми перебив Черен.

 - Голова, в нас проблеми.

 - В тебе завжди проблеми, але перед тим, не забувай про манери.

 - Що?

 - Стукати потрібно перед тим, коли заходиш у якийсь кабінет.

 - На це не має часу. Евелін і Каєн зникли.

 - Що? А хто це?

 - Та діти ж твої, довбню.

 - Невже вони?

 - Та ти що за батько такий? Вони ж, вони.

Лише тоді, коли їхні голоси стали слабким ехом, я відчув біль втрати, біль, який спільно несемо, але який можна вилікувати лише разом. 

 - Знайди їх, чого б тобі не стало, і приведи до мене. Якщо не знайдеш, я піду на пошуки самостійно. - тепер я відправляю варту, не лише в пошуках своїх дітей, але й у пошуках того, що згубив в самому собі - здатність бачити і розуміти тих, кого я обрав називати своєю родиною. Тих, кого облишив на самоті в такий скрутний час, тих, які страждали, і яких я любив насправді, не розуміючи цього. Як тільки Черен закрив двері, я поставив на місце перо, яким підписував важливі папери, і пішов до Дерева Життя. Воно було мені вірним компаньйоном і в радості, і в тугах. Зелене листя, і бутони квіток, які ще не розцвіли, нагадували мені, що зараз ранок. Час, коли промені розсіюються через нічну пітьму. Найбільше дерево, на якому були всі відмітки наших предків. Це воно. 

 - Привіт, старий друже. Давно ж я до тебе не приходив, так?

Дерево заграло веселими барвами, світлі і яскраві промінчики сонця проходили повз зелені листочки. Воно ніби говорило мені "Що тебе турбує цього разу?", і здавалося, що воно чекає, ніби я розповім йому про все в цьому світі.

 - На ньому з'явилася нова відмітка? Ця маленька рука... Значить, це... Вона?

***

Ігніс мав лицарську сутність, яка світила через його відданість праведності. Його товариш, виявивши в ньому непересічні навички меча, придав йому секретну місію, навіть не розкривши її повністю. Проте інтрига перепліталася з його долею, коли його видали й вважали зрадником. Закутаний у темній камері, Ігніс відчував присутність зради та сутужності. За вікном виднілися зорі, які свідчили про його віддалення від свободи. Безнадійність наполегливо тиснула на його душу, але полум'янний погляд лицаря не гас. Він вирішив, що свобода вартує кожного ризику. І вирушив у втечу, використовуючи свою майстерність у боротьбі та стратегії. Його меч, який він непомітно забрав у охоронців, розсікав темряву, а він сам — майстерно уникаючи їх, йшов тільки вперед, і навіть не маючи можливості озирнутися назад, він знав, що в нього є мрія, якій не судилося здійснитися. Він проблукав приблизно два тижні, поки точно не впевнився, що знаходиться в невідомій місцевості. Листя дерев, що ніжно розвиваються на вітрі, теплий ковток повітря, який наповнює твої груди. "Свобода. Тільки цього мені бракувало." - думки Ігніса немов затухали, і він розумів, що не має сенсу жити далі. Мрія Ігніса - стати найсильнішим мечником ніколи не здійсниться, а його полум'яне серце, яке так горіло раніше, перетворилося на вуглинку. Він розумів, що не має більше сенсу проклинати інших людей, але... Чому ж на душі так тяжко? Прекрасні карі очі дивилися на наповнене хмарами небо, а руде волосся розвивалось у повітрі, чекаючи чогось нового.