Розділ 1: Надії та бажання

У самому серці великого Весняного Лісу, де тінь дерев танцювала під пісеньку вітру, Евелін і Кайен Лайф виросли в тіні нелегкого життя. Їхню безтурботність обірвала трагедія – смерть матері, коли діти були ще маленькими. Тато, голова племені ельфів, маючи велику владу, почав втрачати інтерес до своїх власних дітей. Під опікою холодних лісових вітрів та мовчазних зірок, Евелін і Кайен вибудовували свої маленькі світи, намагаючись здобути увагу тата. Але солодкість материнського дотику замінити було важко, особливо коли їхня присутність в клані стала невидимою. Серед барвистих пейзажів, що немов би сяяли навколо, вони не знаходили щастя і полегшання. Вони відчували провину, що з'їдала їх заживо в цьому місці. Це місце їм немов би рідне, але в одночас і чуже. Каєн вже давно для себе вирішив, що зробить свою сестру щасливішою від усіх на світі, а тим часом Евелін шукала дороги кудись, тільки б брат кожен день усміхався їй. Як виявилося, в цьому світі є люди, вампіри, звіролюди, монстри та русалки. 

 - Каю, дивись.

 - Що таке, сестричко?

 - На цій землі є ще племена. Найбільше мені сподобалися люди. Найщасливіші створіння в світі здатні створювати багацько чудес. Наприклад, цукерки!

 - Це що за дивна назва?

 - Люди їх дають своїм дітям, щоб вони ніколи не сумували. Кажуть, вони солодкі!

Ніби ввесь світ посміхається, коли сміється Евелін. Ніби всі проблеми розсіюються, немов пар за одну хвилину. Але ж коли цей пар нагрівається до певної температури, то утворює міражі. Вони здатні не тільки збити з пантелику, але навіть і вбити. Це надзвичайне природне явище, яке можна спостерігати тільки декілька, або навіть один раз в житті. Ось такою є прекрасна усмішка ельфійки, яка попрямує навіть в самісінькі надри пекла, тільки щоб зробити свого рідного братика щасливим.

 - Давай я тобі принесу фруктів? Деякі з них також солодкі. До речі, а де ти береш такі великі книги? - цікавості Кайена не було меж.

 - У бібліотеці батька. Тоді не принесеш мені ягід?

 - Так, звісно, але ж чи туди можна ходити?

 - Матінка нам дала доступ туди. Ти що, забув?

 - Ох, вибач. - в очах Кая блукав жаль і сум, що він не може захистити навіть єдину людину, яка йому по-справжньому потрібна. Цей неймовірний смуток побачила і Евелін. 

 - Брате, все в порядку. Не хвилюйся так, нічого зі мною не станеться.

Евелін огорнула його в обійми. І ці обійми, наповнені любов'ю, давали надію Каю, і він забував про усе навкруги, неначе для нього існувала тільки його сестриця. "Все гаразд, бо ти зі мною" - так іноді вони подумки кажуть один одному. Тоді, коли ці двоє посміхаються, роса виблискує золотим світлом, листочки з найпрекрасніших дерев стають зеленішими, а квіти стають такими яскравими і пахучими, що навіть жодні парфуми не були б такими чаруючими і запашними. Ця симфонія найвідбірніших і найпрекрасніших ароматів вмить наповнює твоє тіло силами, і дарує здоров'я найхворішій людині. Але ж, наскільки б чаруючою не була природа, ці прекрасні створіння ніколи на неї навіть уваги не звернуть. Чому? Все прекрасне й монотонне, день за днем одне і теж саме. Радощів не залишилось, а це місце стало більше нагадувати клітку, що відкрили пташкам, в яких зламані крила. Якщо захочеш вийти - впадеш і помреш, а якщо захочеш залишитися, то все одно помреш від голоду. Найкраще - це пустити ситуацію на витривалість часу. Бо якщо загоються крила, ти зможеш порхнути - і полетіти, туди, на свободу, подалі від цієї краси, яка краяла твою душу. Полетіти туди, де будеш вільною та чаруючою. Однак потрібно уникати зубів хижаків, яких домашня пташина ніколи не бачила. Їй прийдеться обирати: така бажана свобода, чи смерть. Звісно, воля - бажане слово всіх людей, але не кожен хоче його по-справжньому. Декому буде комфортніше в клітці, де тебе годують. 

Одного разу, Евелін запитала у свого брата: "Чи хочеш ти свободу?" На що він відповів: "Це слово 'свобода' не таке незвичайне, яким ти його вважаєш. Для мене щастя - це бути поряд із тобою, моя сестрице." 

Надії та бажання на краще завтра в них пересилюють смуток і бажання до вільного життя. І вони знають, що невдовзі настане день, коли цей смуток згорить, і від нього залишиться лиш попел - це спогади, які будуть з ними все життя.