Смерть четверта

Смерть четверта

Чи знає твоя оболонка, що таке дійсно справжня смерть? Чи здатна вона осягнути ті не бачені краї чужорідного міста із смарагдовими брилами та світлорожевими вікнами, які кристалічно відблискують зірками тим, хто вмирає у глибині, але далі продовжує жити? Смерть захищає вічність, у той час як сама помре, не захистивши себе. Вона не дає простим смертним осягнути ті далекі чужорідні міста, які перепливають темними океанами, за кордоном неба, адже там твій секрет. Його ніхто не здатен відшукати, ніхто не здатен пізнати, окрім тебе. Твої спотворенні жахами очі походять на діру, яка виникає, коли сам Аскадан руйнує полотно, на якому творить світи. Там за хмарами не грає музика, ось чому такий всесильний та нематеріальний батько сердитий. Він не здатен осягнути струни, що лунають там, у тому місці, яке щодня проливається війною. Діти убивають батьків, батьки убивають дітей, хіба цього хотів Аскадан? Хіба для цього із тенет кокона, у якому ти спиш, чорних, оксамитових тенет він створив смерть? Хіба для цього батько витратив частину своєї есенції для того, щоб смерть ніколи не забрала твою душу? Він захищає тебе, як останню надії для всесвіту Гольдомет, адже всесильний знищить усе, що створив. А далі чорного «нічого» немає білого «всього».

Хвилі здіймаються навколо плотини, на якій ти спиш. Ти маєш гарний вигляд, неначе і ніразу не відсікали тобі голову. Сині кольори відбиваються на твоєму обличчі, а рука все так же тягнеться до глибини. Прокидайся, Алістере! Це лише початок твого жаху.

1

За тисячі піших кроків від суші вдалені видніється Чорна та Безмежна вежа, коли її гострі списи торкаються хмар. У неї не видний ні початок, не видно міцного кінця. Її верхівка, мабуть, торкається ніг Лорда, намагаючись проштрикнути своїм ядом. Навколо вежі, на тому невеличкому острові, розташовується непримітний та непривітний ліс, у якому осів після важкого дихання Лорда, туман. Подеколи з нього лунали досить гучні та басові звуки, ніби хтось великий помирав та просив про допомогу. Алістер тільки розплющував очі. Прохолодний бриз із краплями води обіймав його зморщене та подерте обличчя. Його важкі руки піднялись та спробували й підняти самого чоловіка. Франк усвідомив, що він може рухати шиєю досить добре, а на тілі подряпин та ран зовсім не було. Він знову усміхався на всі 31 зуб та подумав, що жахіття нарешті закінчилось, доки очі не рухнулись навкруги. Безмежний океан, а сам він стоїть на невеличкій плотині. Вода досить темна, тому сам Алістер не міг розгледіти нічого у ній. Хвилі почали здійматись, розправлявши свої довгі крила, та підкидаючи плотину Франка вверх. Над головою чоловіка не пролітав ні один птах, а самі хмари закрили доступ до світла. Навколо нього панувала темрява, а під ним тим паче. Вдалені він знову розгледів знайомі силуети вежі, деформованої та скрюченої. Чоловік спостерігав, божеволівши, за нею. Раз у раз складалося відчуття, що вежа всміхається та запрошує знову зайти у свої безмежні коридори.

-Ми вічні, Алістере! Ми ніщо одне без одного.

У далені прозвучав солодкий голос, тонкий, неначе кришталь.

-Хто ти, чорт забирай? – вилаявся Франк.

-Твоє життя, твоя фортеця. Те без чого ти не можеш існувати. Ми одне ціле, Алістере.

В очах чоловіка вежа змінювала свій колір з безживного чорного на приємний погляду, світлий хризоліт. Із темних дірок показувались гігантські вікна, у яких танцювала знать, а поруч із Вежою проростали гігантські кімнати із фіолетовими колонами. Така чарівня, моторошна вежа вмить на очах Франка стала замком. Він стояв на колінах плотини та дивився  на власну мрію, коли ще був зовсім маленьким, прикутим до дощових вулиць, де блукав у пошуках їжі, коли його покинула матір. Чоловік обіцяв, що матиме власне королівство, таке, яке ще ніхто не бачив людським оком. Ліс навколо замку танув, неначе сніг із першим променем тепла. Замість нього виростали сади, сповнені небачених нікому фруктів, дерев та кущів. Коричнево-жовті, фіолетово-агатові. Усі вони створювали симфонію кольорів, які відбивалися крізь сірість хмар в обличчя Алістера.

І зараз його мрія здіймалася далеко за обрієм моря. Хвилі ще більше підіймалися, а тиша мертвіла та завмирала із кожним звуком, який переставав лунати навколо. Хмари спадали на його сточений лоб та все більше чорніли, а з глибин здіймалися важкі обсидіанові колони. Поряд із ними утворювалися арки, крізь які завмирала вода та переставала текти подалі течією. На арках стояли статуї реліктів, де в кінці на найбільшій, окрашеній дорогоцінними каменями, оздоблену різноманітними візерунками, розташовувався їх ватажок. Безстатеве створіння з виточеними кликами, риб’ячими очима та гігантським тілом, яке несе над поверхнею води чотири крила. Його склеп майорів із глибини під тією останньою аркою, які із жахом вивчав Франк. Він кидав свої руки навкруги, мацаючи обличчя та кричучи від того, що навколо відбувається, доки та арка утворювала візерунок на вежі, ніби остання сміється.

-Подивись на нас, Алістере! Ми тут, поряд. – голоси лунали із синього покриття, яке закривав океан.

-Ні за що! Чуєте! Хто ви усі так?!

-Мабуть, ми твій порятунок, а скоріше – загибель. Це усе вирішує наш всеотець. Він чує тебе, але не говорить.

Із надр океану подеколи доносився страшний рев. Плотину Франка підкидало хвилями, що здіймалися із низу. Ще більше колон утворювалися навколо чоловіка, утворюючи пастку. Вони виростали нізвідки, а вежа все так же ніби усміхалася Алістеру.

-Допоможіть, чуєте, прошу… Допоможіть дістатися королівства. Там замок, там усе моє. Моє! Будь ласка.

-Ми не вирішуємо твою долю, Алістере, тим паче, що крізь твою смерть не стоїть абсолютно нічого. Ти порожнеча, яка знаходиться тут. Усі твої різноманітні життя ти лише блукаєш у пошуках того, аби стати королем, проте все марно. Цей замок це лише ілюзія твоїх давно мертвих надій. Хіба він не переслідував тебе 500 років назад? Хіба ти не помічав, що замок поглинає тебе у себе. І ти не здогадуєшся, що у ньому, чи не так?