"Сходження Лорда Драгота(II)"

1

-Землі Поста знову червоніють від крові. – важко видихнув чоловік. – Кудора, мені потрібен лист, перо та чорнила. Будь ласка, поквапся!

За хвилину зеленоокий, стрункий менестрель приніс власнику шинку те, що він просив. Кудора поправив своє старовинне сукно, яке отримав від власника шинку, закатив рукава та тендітними пальцями почав натискати на клавіші аркічембало. Його музика долинала до вух Торенна, який важко та сердито дихав, наносячи літери тонким пером тетрауса. Кудора плавно змінював клавіші, а звук ставав все більш драматичнішим. Чолов’яги, які пили настоянки чи столітнній бурисбон з вовчих ягід, плакали, згадуючи, як їх кохали дівчата чи як вони втрачали побратимів на війнах або походах. Кожне слово шинкваря відбивалося на папері каліграфічною майстерністю, адже раніше він був писарем короля Лоренція, доки на трон не зайшла сім’я Форестів. Король Нід, двоюрідний брат Лоренція, та його сестра  Жозефіна, за наданням указу Лоренція, стали повноправною королівською сім’єю, а коли Дарт помер, не залишивши після себе ні батьків, ні нащадків, то найближчий – Нід став королем Альбустану.  Торенн відразу пішов із замку, кидаючи погляд востаннє на свій дім, у який вже роками не може зайти.

-Кудора, стоп! – різко вигукнув шинквар

У корчмі важкий гул донісся по кімнатах. Вільні гаморились, кричали та п’яними «гиками» просили менестреля взятися своїми тонкими пальцям за інструмент, проте воля Торенна у шиннку – це закон.  «Вільні» воїни, так звали тих, хто відслужив королю більше 15 років та були відправлені до власного маєтку, який їм дарували за службу.

-Синку, візьми 400 нурк за роботу та віднеси цей лист придворному писарю Стонію. Він гнида рідкісна, але кращого друга за нього не знайти.

-А як…?

-Як тільки ти віднесеш лист, ти вільний. Дякую тобі за все, можеш не повертатися. Учора акт про закінчення контракту був надісланий.

-Прощавайте, Торенне! Все ж ніхто не змушував мене продавати за двоє корів та за овець у золотни́к. Я розумів, що якщо я від вас втечу, то за мною товариство відправить «сокирника», а все ж краще у вас в наймах, аніж сидіти з відсіченою головою.

-Такі у них правила, Кудора. Не я їх…

-Не ви їх писали.

-Пробач.

-Я вас не звинувачую.

-Пообіцяй, що віддасиш йому лист!

Кудора забрав з полиці свій гітерн, гроші, які залишив про запас та запечених снодовиків(1)

1 – Cнодовик – запечений сіро-білий гриб, який росте тільки у лісах воскресінь. Через поглинуту золу мають гіркувато-солодкий смак.

-Кудора, ти ж обіцяєш? Ти маєш це зробити!

Менестрель відчинив двері, всівся у коня та втік негайно із шинквасу. Від сьогоднішнього дня він більше не наймит.

-Сучий син! Я прокляну тебе, якщо лист не надійде Стонію. – кричав Торенн.

Кудора його не чув. Свідомість задурманилась ниттям волі та безкраїх степів і лісів, що оточували його струнке тіло, яке колихалось вітром. Він донесе письмо писарю, хоч доручення шинкваря вже ніц йому не вартують, але за теплий прихисток, смачну їжу, плату та можливість грати, які подарував йому Торенн, менестрель виконає останнє прохання власника.

Через сотню ударів копит, які відбивались об поверхні каменю, брудноти та мокви́, Кудора все ближче і ближче наближався до столиці короліства Альбустан – Мотреді́ну. За дорогу йому зустрічались різноманітні хатинки, які обплітались своїми коріннями із іншими глиняними або дерев’яними хижками. Старі мешканці вростали у свої сідильця, час від часу виходячи на двір до діри, аби дістати звідти питної води. Блукаючи різноманітними галявинами, менестрель слухав звуки незліченних древніх створінь, тих яких вогонь створив декадами, століттями та тисячоліттями раншіе. Він запам’ятовував їх своїми струнами душі, аби потім перенести звуки у клавіші, корди та відбиття у глуху поверхню. Кудора не наближався до них, так як знав, що за чисельними звуками стоїть небезпека. Чим спокійніший звук у лісі, тим найнебезпечніший релікт сидить у ньому. Хоча це було не завжди так… Менестрель згадував, як через лагідний крик, схожий на спів пташок, побачив неймовірну сса́ну – триокого створіння, дещо віддалено подібного до оленя із двома виростами із шиї. Сніжний, повністю білий, чистий, немов кришталь, альбінос із червоними очима. Він важко дихав, злегка облизуючись своїм довгим язиком. Торенн розповідав, що на королівство таких, як ця сса́на, 10 живих створінь.

-Усе прекрасне гине швидко, хлопче. Чорна троянда не виживе одна, а біла ссана тим паче. І слава Лорду, аби я не дожив до тих днів, коли остання істота із їх роду вимре.

Глора, так звали коня Кудори, пихтіла на кожній їх зупинці, важко сопучи собі під ніс. Вона ніколи не підводила хлопця за роки свого життя. Як тільки треба було дати останній поштовх, аби відірватися від бандитів чи сектантів, вона мчала. Як треба було перепригнути велику прірву, то коня не мало страху і робило це. Менестрель її обожнював до зірок, і завжди був вдячний корчмарю за цей подарунок. Він кормив її різноманітними травами, від яких вона іржала, то водив до джерел, де тільки найчистіша вода, незважаючи чи за вікном пекельна спека чи проливний дощ. Кудора не покидав її, навіть коли у неї були пологи. Суккус, дитинча Глори, зараз росте під опікою Торенна, але менестрель назавжди запам’ятає його маленьким, сірим лошам.

2

«Не дивись, якщо не бажаєш бути на їх місці», - дерев’яна табличка висіла поряд із могутнім деревом, яке скрючилось від ший, які тріскотілись замість гіллів. Зуби були вивернуті, а губи випотрошені назовні, створюючи ілюзію виродків, які були породжені кровозмішуванням. Дорога поступово наближалась до стін Мотредіну. Жінки плакали, стоячи на колінах, коли брудна вода із калюж лоскотала їм шкіру. Вони благали Лордів змилуватись над ними та повернути їм їх мужів із походів, просили аби їхні губи знову скуштували солодкого вина та заїдали свої черева товстими поросятами. Жони бунтували, били лобами об незламні стіни, які спирали на себе здоровецькі, зроблені із мербаю – ворота. Їх тяжість обвітрювалась надіями жителів столиці, які потерпали від вівіріана та постійних набігів «лицехватів». Криваві мітки благовірних засихали під сліпучими променями світла, і навіть у холодні, червоні жнива не зникали із чола останніх.