"Смерть третя"

У часовому просторі, коли зірки ще не торкаються своїми променями неба, не дістають своїми безтілесними руками у двері сплячих сімей, ти дивишся крізь браму на них. Ті душі так безголосно бродять, неначе мертві навколо тебе. Ти відчуваєш їх, відчуваєш, як безкарно, безболісно, без крику, як усі вони помирали. Помирали у страшенних муках, а може й ні? Одному відрубали голову прямо на подіумі, іншій засадили кинжал у її тендітну шию, дитину викрали та приспали, аби дістати усі її органи на потіху канібалам. Усі вони різні, але об’єднує їх лише смерть. Дурні люди сміялись, били скло об важкі колони, які неначе плечі гігантського створіння, що тримає нашу землю на своєму крихкому тілі, тримають той важкий труп та тіло безвухого палача, кидали каміням в обличчя собаки, яка скавінчить, аби отримати той жаданий кусок хліба, убивали небожат своїх, коли залишались одні із своїми жорстокоми думками. Він відрізав собі вуха, аби не чути благання тих, хто з плачем дивиться у підлогу в останній момент свого життя. Вони не відчувають болю, проте їхнє тіло ще досі подає ознаки існування у смертельному танці. Хоча ти й на власні очі бачив ті жорстокості, які вчиняє людський рід, як хоче сам Драгот. Адже вони подоба людська його, чи не так, Алістере? Але не ти… Ти лише зародок, такий юний, новостворений у тому яйці всесильного, який вирощує тебе, як надію усього живого. Він не любить свого першого сина, він не любить своїх дітей, але в ньому, такому безтілесному, такому неосяжному, досі живе надія, як і живе вона, поки сокира не торкнеться шиї, поки змія така нежива не торкнеться шиї, поки чоловік, який застав свою жінку на члені іншого, не торкнеться шиї. Прокидайся, Алістере. Прокидайся, поки він не відчув твою душу.

Під тихим шепотом грому, що долинає над вигорілими голів’ями хатин, важкі ноги б’ються своїми стертими п’ятами об погорілі та загострені уламки. Вони бережуть, поки не поглинулись землею, історію сім’ї відомого коваля, чий викуваний меч проткне сина короля Лоттора. Його голова підвішена на гострому кінці ломиги біля могили його дружини. Бандити прийшли раніше, чим повернувся він із далекої дороги, коли їздив купувати ресурси для своєї роботи. Діти були розкидані та вивернуті по кухні, на порозі якої валялась дюжина глиняного посуду, створенного руками жінки. У його очі так болісно впала той глечик, на якому розколеною голкою нанесена дата їх одруження. Він убив одного з кривдників тонко ввійшови кінчиком свого стилета йому у підборідок, проте не встиг вийняти його, як важкий удар кувалдою прийшовся йому по хребту. Коваль впав тяжко дихаючи, хапаючи повітрям навіть очима, аби його легені не луснули. Не зараз, не тут. Він їх не захистив і не мав помирати так легко, не помстившись бандитам. Проте надія щоразу згасала, як поступово згасало життя у ньому. Його взяли за ноги та поволокли до ями, куди скинули жінку, попередньо знявши шкіру із її обличчя. Він хотів закричати, що сосуди в його очах не витримали, і коваль заплакав кров’ю, проте не міг й голосу подати. Йому бракувало повітря. Банда «Лицехватів» стирали домівки, поселення вщент, забираючи шкіру на ногах у дітей, на лиці у жінок та на спині у чоловіків. Своїми пащеками вони залишали укуси на тілі вбитих. Іклів в них було більше, чим нормальних людських зубів. Вони вірили, що шкіра на цих ділянках приносить їм очищення від зла, яке отримують вони під час проходження насильницької ініціації, проте потім стають бездумними убивцями, виконуючи волю кодексу «Костури».

Вежа проросла прямо навпроти хатини за 250 номерів, огоротаючи своїми стінами мокру землю, що всмоктує у себе лінії вогню, який тліє на розкиданих рештках хатини. Через вузькі щілини, які потім проростуть невідомою чорною та кислотною субстанцією, мертвий вітер пробивається до тебе. Твої пальці повільно рухаються, підіграючи мелодії вітру, а тіло твоє тремтить. За тобою із картин спостерігають силуети. І байдуже, чи то картина пишного саду, облепетеного колючками кущів. Коріння дерев там просідають під землею, занурюючись все глибше і глибше, аби всмоктати у свої недра благословенну воду. Поруч із яблунею кружляюють у дикому вихорі комахи, проштрикуючи своїми маленькими жалами одне одного. Чи то картина сім’ї, яка ніколи не посміхається, залишаючи невидиму сльозу на темно-коричневому комірці. Їх син призренно дивиться на матір, яка потаємно ходить ночами до старого казначея, аби віддати своє тіло за якийсь мішечок брудних нурк. Чоловічина тримає у руках немовля, дівчинку. Вона не знає, що була зачата тим самим старим, який вечорами гвалтує жінку за гроші. Син спостерігав за матір’ю неспокійним, холодним вечором, коли очі не могли бути прикуті до темрями. Він знає, як і знає його силует, що ти не один, Алістере, і ніколи не будеш один, чи не так?

На диво, вогонь розкидається своїми довгими та невидими батогами у стелю, де зараз спить Франк. Він долинає із спокійного та затишного місця, де на верхівці стоїть прикута до дерев’яного щита голова продунери(1). Її мертві та м’які щоки починають звисати, коли до них своїми тенетами доторкається вогонь. Звук тріскоту дерев переплітається із свистом невидимого гостя, що перемішується із теплом своїм морозним холодом. Вони наче застигнули у нескінченному танці, доки дрова не перетліють у вугілля. Запах древніх та антикварних книжок долинає від кута до кута, створюючи пам’ятку, як бабуся під свічкою відкривала перед твоїм носом книжку, читаючи тобі несамовиті пригоди Дюбера Бродіна(2). Проте ти ніколи не бачив свою стару, Алістере. Тебе викинули у багно, перемішавши в додачу із лайном, та зникли скоріше у натовпі. У той місяць злив, ти стояв прикутий до стіни поселення Фініштер, тримаючись за вогкий, покритий мохом, камінь, аби тебе не передавили коні на дорозі. Сльози змішувались із краплинами дощу, додаючи такий нестерпний, але жаданий смак солі.

Постійні скрючення м’язів на твоєму тілі змушує серце битися швидше. Кисень потрапляє через кожну дірку, яка виникає на твоєму тілі. Шрам від пришитої до шиї голови нікуди не щез та ще й підтримується за допомоги настоянки Вілвера(3). Несамовитий фонтан невідомого джерела життя проноситься від кінчиків твоїх брудних пальців до мозку, який змушений, як негр, щоразу воскресати, ніби твій персональний раб, оновлюючи усі ті зв’язки, що отримаєш за таке коротке життя.