"Смерть друга"

Вдалечені від прозорого бар’єру неба відбивалася заграва, яка доносила дим прямо до зірок. У цьому селищі заживо горіли люди, витанцьовуючи предсмертні танці та співом з крику доповняли й так незабутнню виставу. Домашні тварини, чи то кози, чи то собаки тікають від демонічного вогню, який негаданно вирішив створити виставу. З лісу доносились крики мертвих, які аплодували, слухаючи співи криків та спостерігаючи заграву. Посередині цього села стоїш ти. І ні, ти не хапаєшся за обличчя з криками: «За що та Чому». Тобі байдуже, байдуже на тих, хто зі всіх боків танцює, танцює, поки ти дивишся. А он прямо! Хіба ти не бачиш ту дівчину без очей, яка танцює, поки не впаде? Істинна у вогні. Заграва підсилюється, запрошуючи на виставу небеса. У вогні ти бачиш відображення чогось страшного. Можливо, себе? Он мати здирає шкіру зі свого сина виродка. Да простить його природа за каліцтва, які він отримав від кровозмішування батька та доньки. Вона надіється, що вогонь зробить її сина красивим та розумним. Хоча б краще у той вогонь кинула б свого батька. А ти все стоїш. Спробуй хоча б приєднатися до них. Танець, танець, а ось крик і - танець. Все для тебе, чого ти чекаєш? У хатині старої відьми обвалився дах. Із тої діри був чутний зовсім неянгольський крик, який намагався прорвати той прозорий бар’єр. Тепер відьма засипана тим дахом, під яким звела з життя сотні людей. Не забув про ту дівчину? Вона наближається до тебе. Її шкіра спадає з тіла, поки вона танцює, поки вона йде до тебе. Заграва тепер видна цілому  континенту. Ти призвав його. Прокидайся, доки не згорів! ПРОКИДАЙСЯ!

У холодних стінах, на яких роками зсихала кров, лунав крик старого і забутого, мабуть, і вічного. Промені сонця намагались гріти крижані стіни вежі. Поки я валявся у калюжі з власної сечі, з тої дірки, яку вибило те створіння, тепер гарно доносилось світло. Дикий, немов тарбари(3), рев доносився із мертвохолодного низу безжальної вежі. Секунди, хвилини, вічність, він не вщухав. Природні струни у вухах, у серці, сприймали на свої хвилі той рев, що змушував шкіру грубіти від страху. Як тільки я заворушився, щоб піднятись, ті звуки моментально зникли, ніби це все було у моїй голові.

-Чому я досі живий… Персональне пекло, по-іншому ніяк. Дідька лисого, ще й обісцявся. Паршивий шмат лайна. Але нехай, нещоразу ж доводеться прокидатися після власної смерті.

У цьому приміщенні змінилось усе. Мерзенне мертве тіло того пацюка кудись благополучно зникло, в той час, як у далечені не висіли більше трупи. На гаках запеклась кров від мертвих, які ще вчора вночі висіли, прикріплені шкірою до них. Хтось їх сюди причепив, хтось їх все ж таки убив. За тими знову закритими дверима показалось чиєсь обличчя. Витянутий ніс винюховував, чи хтось тут є, пробиваючи свій шнобель за рештіку. Ніс був пробитий металевою голкою, яка загострена з двох кінців, розташовувалась паралельно до ніздрів. На перегордці знаходився глибокий, до кістки, шрам, який досі заживав. У формі букви «Т», який доходив до тієї голки. Тими дірами воно втягувало повітря, аби внюхати мене. Повільними кроками моє тіло несло подалі від дверей. Неначе прислужник незрозумілого космічного бога стоїть там і нюхає, щоб сказати своєму володарю. Відчувши, як перестало важко втягуватись повітря, я почув за дверима дитячий плач. Воно пішло, так і не отримавши того, що бажало.

Поруч зі мною стояла миска із якимось багном замість їжі та стічною водою. Страшено хотів пити… Пару ковтків і незрозуміла субстанція опинилась у моєму шлунку. Через хвилину дико хотілось блювати, але це моя їжа та вода, тому назад вона ніяк не повернеться. На смак це була суміш із лайна та слизу, але на вигляд це була земля із червами.

З діри було видно те ж селище Гнете, яке сьогодні жило. Здалеку не можна було побачити, як люди свіжують бика, але дим звідти разом із запахом м’яса доносився аж сюди, до вежі. Уночі цей світ змінювся взагалі кардинально. Селище помирало, прокидалися зовсім не зрозумілі створіння, але насправді і при світлі тої гігантської зірки зло нікуди не ховалось, знаходячись у найтемніших місцях цього світу.

-Нумо ж згадуй. Так, я Артур Франк, 1614 року народження. Пропаща дитина родини Франк, все життя тиняюсь у пошуках роботи. Мама повісилась відразу, як народився Констант, мій брат на рік молодший. Батько вигнав мене з дому, пообіцявши, що відріже мені  язика і з’їсть його, якщо мене побачить. Селище Гнете… Чому я був там? Я не пам’ятаю. Чому я у бісовій вежі? ЧОМУ Я ДОСІ ЖИВИЙ?! – удари по голові. – Ти все розумієш і пам’ятаєш, свідомосте, абсолютно все! Але ти заховала інформацію у глибинах мозку, у тих кутках, де сидять монстри людської сутності. Я знаю, що ти не хочеш, аби я все згадав, тобі так легше співіснувати зі мною. Проте, якщо твоя срана ласка, нагадай мені, ЧОМУ Я ДОСІ, СУКО, ЖИВИЙ!

Свист смертельного вітру, який намагався прорізати мені барабанну перетинку, торкався і мою згнившу душу. Я не відчував нічого більше емпатичного. Якщо моя смерть не власна наді мною, тому мені боятися нічого. Вітер штовхав тепер мене у спину до виходу з вічного поверху. Здавалося, що з нього більше  ніколи не вийти. Проте, коли я кліпнув пересохшими очима, я мимовільно опинився вже за дверима, навпроти яких висіли тримачі для двох сокир. Зверху висів механізм, на якому були вилиті букви «с», «м», «т». На ньому натягнута злегка розірвана мотузка, яка тяглась і позаду тримачів. Доторкнувшись до них, я відчув запах гіркого у повітрі, в перемішку із ароматом болота, у  якому  гнили тварини та  рослини. У  тій комірці, позаду тримачів,  була пролита легкозаймиста в’язка та рідка рідина, що слугувало, як елемент розгорання для пороху, навпроти якого розташовувались два кремнієвих камінці, які вдарялись одне об одного, коли мотузку зривали, розкидаючи іскри прямо на ту рідину, що від вибуху викидало легкоприкріпленні сокири прямо у ціль.

Біля смертельної пастки висіла картина, яка у точності демонструвала події,  як сокири летять мені прямо у груди. На червонах фарбах, які були нанесені на гостре лезо зброї, відбивались очі, які мали по дві зіниці, в одній з яких була блискавка, а в іншій зіниця звужувалась, як у змії. На сходах чорними та сірими фарбами в домішку із темно-синіми, непримітно для звичайного ока, розташовувалась тінь, проте не моя. У ту ніч факел відбивав відтінки створіння схожого на людину із деформованим черепом на правій стороні. Воно чекало моменту, коли порох вибухне та сокири полетять. Найжахливішим було те, що не зважаючи на те створіння, я все одно не був один. На фарбах, що малювали цеглини вежі та сходинки, майже непомітно у кожній дірі розташовувались очі. Вони теж чекали моєї смерті.