"Смерть перша"

Навіть у пітьмі, при зоряному небі, ти ніколи не будеш один. Ти не відчуватимеш себе у тиші. У крижаних стінах бездонної вежі відбиватимуться відтінки очей. Мертвих, агресивних,  жорстоких. Вони не покинуть тебе. У кожній цеглині – зіниця. Ти ніколи не будеш один! Бійся місяця, бійся сонця, бійся самого себе та усього, що здається тобі дивним. Швидко не відкривай очі, він дивиться на тебе, як ти бездумно спиш. Ще трішки і він покине тебе. Ти ніколи не будеш один! Неприємно спати біля пацюків? Неприємно спати на вологій та бридкій кам’янній підлозі? А тепер прокидайся. Ти ніколи не будеш один! Смерть – твоє єдине спасіння та спосіб бодай щось згадати. Ти вічний! А тепер прокидайся!

Крізь бездонну пітьму , через яку неможливо було побачити ні клаптику перед собою, пробивався, крізь грати, місяць, який разом із зірками світив через невеличку діру у стіну. Звук кажанів, які бились між собою на смерть, доносився за стіною. Моя пика примерзла до вологого каміння на підлозі, яке покрилось слиною. Різноманітні відтінки від слизу до кольору крові та моху відбивались усюди, де потрапляло зоряне сяйво. Я змусив своє тіло встати, намагаючись порухати спочатку руками, а потім вже кожною частиною. Тіло жахливо боліло. Я торкався і торкався його. На кожній ділянці були маленькі численні ранки, вони не кровоточили. Повністю оголений, без одягу. Холодно було до мурашок. Серце билось частіше. Я страшено хотів пити.

У пітьмі, навпроти мене, стояв і дивися на стелю силует якогось чоловіка. Кинжал стирчав із його ребер, з яких сочилась чорна рідна. Ніби кров запеклась прямо у його судинах. Він мовчав, навіть не йшов, лише стояв і дивився в стелю. То була його брама, крізь яку він не міг потрапити на небеса. Нігті на його ногах нагадували кігті якогось грифа, який стояв і чекав, поки зможе поласувати метрвечиною. Але ні, сьогодні я не помру. Як тільки мені довелось зробити рух тілом – силует розчинився. Мені лячно…

-Ах, паскудство, світило не дістає далі аніж на метр. Потрібно вибиратись звідси. Нічого не пам’ятаю. Хоча дещо все ж таки у думках є: я Алістер Франк і на дворі 1654 рік. Проходив вночі крізь селище Гнете. Все, далі туман. Нічого не пам’ятаю.  Я говоритиму з тобою, свідомосте, щоб бодай так нічого більше не забувати.

 Зробивши перший крок я наступив на мертве тіло незрозумілої тварини, воно все гнило. Доторкнувшись руками до нього, відразу зрозумів, що це був звичайнісінький пацюк, але чорт забирай, дуже великий. Мацав і мацав його, допоки не відчув на ньому слід від гігантського укусу. У моїх руках вперше опинились кишки. Швидко відкинув ногою цю мертву тушу. Головне не кричати: я не знаю, чи я тут один. Крізь діру був виден ліс, який розкинувся по землі, як лабіринт. Із боліт доносився рев, який будуражив усіх, хто жив неподалік. Гілки впинали свої острії у груди перехожим, які блукали тим місцем, або випадково зайшли. Гриби там були смачні, та що казати, уся живність там була смачна, хоч як би мерзенно вона не виглядала.

Повністю голим стояло те селище, крізь, яке я проходив. Здалеку, здавалось повністю занедбаним: димарі не виштовхували дим із свого рота, вогонь не горів із жодного кутка. Над селом нависла постать чогось ненависного та кровожерного. Воно зникло, як тільки глянуло на мене.

Подивившись на низ, я зомлів, це була гігантських розмірів вежа, яка тяглась своїми цеглинами як у довготу, так і в широту. Я не бачив її кінця у низу, проте достеменно розумів, що я знаходжусь на самому верху цієї невідомої споруди. Чим далі у низ, тим більше виднілись списи, які звисали зі стін. На одному з таких висів скелет, який зачепився ребром об гострий кінець і у муках помирав.

У хмарах знаходилось зовсім дивне створіння, не схоже ні на дракона, ні на птаха, ні на будь-що, що я бачив. Крил воно не мало, пересувалось виключно руками, ніби хапаючись за кожну з хмарин, а як останніх не було, то істота показувалась всім, хто ще не дрімав, перестрибуючи на гігантські відстані, своїми масивними ногами. Подоба та тіло нагадувало людину, проте кінцівки мали викручені по сторонах кігті, якими з одного розворота ноги, могло прорізати дерево або ж якусь здобич. Тінь передавала численні порізи на тілі тієї істоти. Легендарне створіння, можливо, навіть древнє. За ним полювали роками, але дійсно намагались убити, коли воно спускалося до міст,  аби полювати, а потім знову ховалось у хмарах, де ніхто його дістати не міг.

-Її ж тут зовсім не було… Хіба ж. Ні, ні! Точно не було! Свідомосте, невже я неправий? Нічого не пам’ятаю. Вежі тут не було!

Потрібно було йти, потрібно вибиратися з цього місця, поки я до кінця не замерз біля цих стін. Вони моторошні. З них час від часу доносяться різні звуки. Але я знаю, що я тепер не один, принаймні це могло так здаватись. У такому місці найбільше лякає – це повна тиша. Тиша, як безодня, ось що дійсно страшне. Під ногами я, щоразу як ступала моя нога, відчував хрускіт. Було дуже боляче, але я не кричав. Принаймні у голос. Свідомість потерпала від гучних звуків, що були у моїй голові, але це теж спосіб вижити: не закричати ззовні.

Я ходив гігантським коридором без вікон та дверей. Керуватися треба лише чуттями. Дуже холодно. Очі поступово пристосовувались до темноти і я міг бачити візерунки того, що далі розташовується спереду мене.

-Не може… Цього не може бути… Свідомосте, будь ласка, скажи, що ти теж це бачиш. Їх так багато, їх занадто багато, щоб це було правдою.

Підвішені тіла на гігантських гаках, ось що я бачив. Усі мертві та у всіх відкриті очі. Вони дивились на мене. Я закрив долонями рота, аби не закричати. Одні висіли без голів, деякі без рук, решта без рук і ніг. І всі тіла їхні різноманітні – пару жінок, одна з яких була худою до кісток, мабуть, потерпала від голоду, інша – навпаки, мала багато зайвої ваги та на плечі клеймо, яке я бачив колись, тільки не можу пригадати. Здається, це щось пов’язане із панським родом. На клеймі зображено чотирикрилого коня, який повернув свою голову так, що хто б не дивився на цей малюнок, тварина дивилась йому прямо в обличчя. Ті хто були без рук та без ніг, мали характерну лінію на обличчі, під правим оком. Проте це не поріз. Це нанесена кільсенська фарба(1). Я торкався плечем їх… Холодні та слизькі. Клянусь Господом, що одне з безголових тіл торкнулося мене! Я побіг, намагаючись не впасти. Сил було кепсько мало