Частина 33

Ліда

Ліда стояла біля каси агрофірми й заворожено дивилась на те, як касир рахує їй призначену судом суму. Агрофірма дійсно не поспішала щось там виплачувати, старанно ігноруючи як рішення суду так і постанову виконавчої служби, з якою, мабуть, ніколи раніше й не стикалась. Та коли Миколі Федосійовичу подзвонив представник виконавчої служби і пообіцяв накласти арешт на рахунки, та ще й стягнути штрафи, за кожен день невиконання рішення, голова надовго замовк, а потім невдоволено проскрипів у слухавку: «нехай приїжджає завтра». Як завжди, домовитись з агрофірмою, що знаходиться на відстані пари кілометрів, можна лише поїхавши п’ятдесят кілометрів до району і лише з кабінету керівника виконавчої служби. Інакше ж ніяк!

Ось касир порахувала все і поклала пристойний стос купюр на підвіконня. Ліда розписалась про отримання грошей і, особливо не роздумуючи, згрузила все у господарську торбу.

– А шось поприлічней не могла найти? Гроші ж…– щиро обурилась касир.

--Не помнуться, не випадуть, що ще потрібно? А чистими вони ніколи й не були, – знизала плечима Ліда і, повісивши сумку на велосипеда, поїхала додому.

Чесно кажучи, Ліда вперше тримала таку суму в руках. Загалом вийшло чотири з половиною тисячі гривень з копійками. Так, можливо для когось то капля в морі, але для неї – дуже пристойна сума, особливо одним махом.

Приїхавши додому, жінка задумливо дивилась, як Вероніка розкладала судовий виграш на дивані. Це була купа грошей в прямому сенсі.

–Нічого собі…– розсміялась дитина, розсипаючи навколо себе як опале листя отриманий Лідою виграш.

–О, давай я тебе сфоткаю! – метнулась за фотоапаратом жінка, – Коли ти ще в грошах скупаєшся?

–Ну, для купання вони не дуже підходять. Їх же стільки людей лапало… Уявляю, скільки на них мікробів, – скривилась донька, – але фотографія має вийти цікава. Шкода, що Руслана через свої екзамени лише в суботу приїде.

–Зате потім… Потім… Ми точно поїдемо на море. До Криму! – захоплено вже мріяла жінка.

Гучне хлопання крил змусило мати й доньку підняти голови.

–Голуби на горище залетіли, чи шо? – спантеличено пробурмотіла Ліда.

–Ага, і аплодують твоєму виграшу?

–Мабуть. Хоча звук такий, наче то не голуби, а як мінімум дикий гусак і не один, – здивовано знизала плечима жінка і разом з дочкою вийшла подивитись з вулиці, хто то буянить на горищі.

На вулиці був червень, спекотно і жодного божевільного гусака, біля даху не спостерігалось.

–Мабуть здалось, – знизала плечима Ліда.

–Обом?

–Та мало що. Сусіди щось вибивали. Там же в основному їх речі лежать..

–Хіба що так…– протягла Вероніка.

Жінка з донькою повернулись в дім. Гроші були розсортовані і розкладені по «загашнікам». З шафи було витягнуто атлас світу і матір з дитиною заглибились у вивчення карти.

–Потрібно купити детальну карту саме Криму, – зітхнула Ліда, роздивляючись знайдений в товстому атласі дрібний півострів. Атлас світу річ звичайно корисна, та на фоні всього світу, півостів, який їх цікавив, був таким незначним, що його зображення, яке ще й потрапило на стик сторінок, вивчати було дуже незручно. Шматок  на одній сторінці, шматок на іншій, а частина, взагалі вшита у палітурку.

–Так, карта потрібна точно краща…– погодилась донька. – Тут нічого не роздивишся!

–А тобі потрібна з розворотом на всю стіну і з детальним описом всіх красот?

–Було б непогано. Як зрозуміти, що там є цікавого?

–Там є море. А інше – на місці зорієнтуємось! Місцеві жителі зазвичай непогано все розповідають, – усміхнулась Ліда, вже роздумуючи над перспективою подорожі.

Жінка й не помітила за всіма цими радісними клопотами, як наступила ніч. Повний місяць зазирав у вікна будинку, наче й йому було цікаво до чого додумаються ці веселі люди.

Раптом за вікном завив сусідський собака, за ним другий, а далі виття підхопили інші.

–Шо за прикол? – здивовано  мовила Вероніка, визирнувши у вікно.

–Вирішили згадати давнє коріння. Он дивись який місяць, – усміхнулась Ліда, – піду подивлюсь, – жінка прудко скочила з дивану, вийшла на вулицю. Місячне сяйво заливало двір сріблом, в якому тіні здавались густими, майже матеріальними. Їх собака в будці тихенько гарчала, висунувши сонну морду в сторону городу.

–Що там, Панка? – Ліда пройшла повз собаки, котра полінувалась вилізти з будки, оглянула подвір’я з сараєм, старий сінник з залишками сіна, сусідський високий паркан. Все було тихо і лише дивне виття сусідських чотирилапих трохи дратувало. Чого б то раптом вони себе вовками уявили? Шкода, звичайно, що в них у дворі живе не Туман, а новенька мала собацюжка, яка є хіба що непоганим дзвоником, але і «дзвоник» – то досить корисно. Непоміченим ніхто не пройде, а, як то кажуть, попереджений – майже озброєний. Та зараз наче ніхто в гості не напрошувався. Повернувшись до будинку, Ліда звично зачинила двері на гачок зсередини. Чоловічу тінь за сараєм вона  не помітила.

§§§