Частина 31

Олег

Серпень. Чергове літо. Я сидів на кухні у своїх батьків з Русланою та Веронікою. Мати звично крутилась біля газової плити, батько був  у відрядженні.

--Вероніка, ти гречку будеш чи картоплю? – поцікавилась бабуся, як завжди вважаючи першою необхідністю нагодувати дітей, тому вже швиденько діставала «набір швидкого реагування». До моєї матері коли не прийди, вона спершу нагодує, а вже потім спитає навіщо прийшов.

--Картоплю, – впевнено відповіла молодша дитина. 

--Добре. Так, а Руслана і Олег гречку полюбляють, це я точно знаю, –  усміхалась мати, помішуючи в сковорідці вечерю, та ставлячи поряд грітись воду на чай. Матері вже подарували мабуть з трійко чайників, та вона досі кип’ятила воду у невеличкій металевій мисочці, бо їй так було зручніше.

--Так, ось вже все готово. Олег давай тарілку, – повернулась вона до нас зі сковорідкою.

--Ма, мені дві ложки, – попередив я, навчений багаторічним досвідом.

--Та, добре, добре, – погодилась вона, набираючи ложки з такою гіркою, що я дивувався, як та каша тримається подібною вежею. На третій ложці, я звичним рухом висмикнув тарілку.

--Олеже! – обурилась мати.

--Ма,  я не голодний і в мене все добре з математикою, – усміхнувся я на всі тридцять два, і вона, зітхнувши, зсипала залишки гречки Руслані. Донька хмикнула, оглянувши той Еверест прикрашений шматочками м’яса, але не відмовилась. Правильно, нехай їсть, молодий активний організм точно знайде куди то все з користю використати. Вероніка, отримавши свою, менш загрозливу, порцію картоплі, теж взялась за виделку.

З тих пір як Руслана поступила до університету, я почав бачити старшу доньку частіше, бо заскочити зранку до гуртожитку дорогою на роботу, все ж набагато простіше, аніж їхати за сімдесят кілометрів. Та й непомітніше для Ірини. Дружина наче й не проти, та нащо зайвий раз нагадувати? А так і дитину бачу частіше, і грошей можу трохи більше підкинути повз «загальної каси». А на вихідні дівчата іноді вдвох до мене приїжджали.

Руслана успішно провчилась перший курс, цілком задовольнивши оцінками навіть мого батька. Підвищена стипендія, дві четвірки за дві сесії, на фоні інших п’ятірок, дуже гарний результат для дитини зі скромною сільською підготовкою. І що головне – вчитись їй подобається. Хоча роздивившись її факультет та студентів, я був вражений. Та під їх корпусом, серед « студентських велосипедів», мені на своїй «Таврії» навіть ставати соромно! Не студенти, а всі, як на підбір, діти «нових українців»! І як там донька з ними спільну мову знаходить? Але наче не скаржиться, і пригніченою не виглядає. Лідина школа. Мабуть першим у Руслані, як і у колишній дружині, бачать незвичну людину, а далі, зазвичай,  вже пізно матеріальним станом цікавитись.

З початком літніх канікул, дитина поїхала в село займатись звичними сільськими справами: город, пай і що там ще є в рознарядці Ліди. Спілкування протягом навчального року з «богемою», майже не відобразилось на Руслані. Моя старша донька наче гнучка, легка в спілкуванні, та в деяких питаннях непорушна, як скеля, тож, мабуть, швидше відкоригує набір цінностей своєму оточенню, аніж дозволить змінити свої пріоритети. Он, одні веселощі Руслани останнього разу, від опису щирої заздрості однокурсниць на чудову засмагу, отриману між екзаменами на городі, чого варті. От вміє Ліди навчити демонструвати несподівані переваги від речей, які у більшості людей ентузіазму не викликають.

Сьогодні доньки заскочили до бабусі, перед поїздкою на відпочинок. Руслана якимось дивом отримала в університеті практично безкоштовну профспілкову путівку на море (я й не знав, що нині такі бувають!), і, не довго думаючи, вирішила прихопити з собою сестру. Останні два місяці дівчата в селі знову хазяйнували самі, бо Ліда, рвонула на заробітки десь до Москви. Авантюризм колишньої дружини з роками не вивітрюється.

На моє питання, як донька оформлятиме в студентському пансіонаті молодшу сестру, Руслана спокійно запевнила: «там розберусь». Все в традиціях Ліди – і я навіть не сумніваюсь, що розбереться. Старша донька має гарну фантазію, яку непогано застосовує на практиці. Он навіть спосіб дістатись до того нещасного моря, обрала найдешевший, але точно не найпростіший – нічною електричкою до Маріуполя, а далі автобусом.

Слухаючи «ахи» бабусі на тему: «куди ж ви самі, вночі, їхати невідомо куди!», Руслана чарівно усміхалась і спокійно перебирала дорожню сумку. Моя мати бідкалась-бідкалась, та й змирилась, бо знала, ця дитина все одно зробить так, як сама вважає правильним. Хоч від «тормозка»  не відмовилась, і то непогано. Я не сперечався з її рішенням, а просто підкинув трохи грошей, так, на морозиво та дорогу. Більше не мав можливості, а вона не дуже й просила. Розуміє, що марно просити те, чого я не маю. Я звичайно був трохи спантеличений тим, що доньок не лякала, ані перспектива невідомої дороги, ані ніч на вокзалі, але давно вже змирився з подібним. Що поробиш, діти в мене – самостійно-нелякані. Щоправда – якими їм ще бути за таких батьків?

Провівши доньок на тролейбус і повертаючись додому, я обдумував, що робити далі. Сьогодні мені запропонували нову перспективну роботу, проте я трохи сумнівався. Щоправда, якщо я озвучу обіцяну зарплату Ірині, то сумніватись мені не доведеться. Не дарма ж Руслана якось обурювалась «що в тебе за меркантильна дружина, навіть на твої дні народженні, вітаючи, тільки про гроші й говорить!?» Так, Ірина матеріальним благополуччям дуже переймається і якщо Ліда, махнувши на мене рукою, намагається вирішувати проблеми сама (як наприклад зараз, чкурнувши незрозуміло куди), то Ірина вважає, що її запроси маю забезпечувати я. Логіка в неї залізобетонна – родину має забезпечувати чоловік, і крапка. Оце й кручусь, як вугор на сковорідці. Хоча, нова робота, яку мені пропонують, має бути не лише гарно оплачуваною, але й більш цікавою. Все ж таки будівництво нового грандіозного об’єкту – тренувальної футбольної бази, за західним зразком. Звичайно на такому серйозному об’єкті і гроші чималі. Тож варто мабуть погоджуватись. Але чого ж, при всій логічності вибору, в мене відчуття, наче я добровільно запрягаюсь у серйозне ярмо?