Частина 30

Ліда

Ліда сиділа під головним корпусом Донецького державного Університету, як на голках. Донька здавала сьогодні третій екзамен і жінка «працювала моральною підтримкою», але хто б підтримав її… Після того, як Руслана таки подала документи в приймальну комісію ДонДУ, пройшла на підготовчі курси, почалось найстрашніше – вступні екзамени. Ліда нічим їй тут не могла допомогти, окрім як мовчки молитись, сидячи в компанії таких же нервових батьків під височенною будівлею головного корпусу, в якому проходили іспити.

Перший екзамен «Право», донька здала на «3»… Руслана так засмутилась, що хотіла одразу й документи забрати, та Ліда її відмовила. І вмовила навіть про «трояк» поки що не казати дідусеві, у якого Руслана переважно жила з моменту подання документів на вступ. Брехати звичайно було неправильно, нелогічно, проте… Ліді здавалось, що так буде краще. Донька послухалась, не сказала, примудрилась навіть залікову книжку абітурієнта не показати, мотивуючи то якимись прикметами. Іноді гарна фантазія, то дуже непогано, адже колишній свекр занадто сувора людина, він би трійку онуці не пробачив.

Руслана старанно готувалась до другого екзамену, а Ліда подумки молилась, аби дитині пощастило. І ось, коли донька здала другий екзамен, отримавши свою заслужену четвірку, раптом трапилось диво – з Києва прийшло розпорядження додати ще десять місць в українську групу. У єдину з усіх факультетів та спеціальностей, саме в ту, куди подала документи Руслана! Дівчина з приймальної комісії з переляканими очима, попросила їх не забирати документи, бо багато хто вже забрав і тепер в них... недобір! Такого ні разу не було за останні років десять!

Тож тепер полишився залік з іноземної мови. Ліда від нервів погризла вже всі нігті і прийнялась за пальці, а донька все не виходила. Вона має поступити! Їй так дісталось через Олега що, покинув їх, через це господарство, село, неймовірний моральний тиск у школі, нескінченну роботу, прополку того нещасного паю… Доля просто не може стільки дитину ображати! Їй має пощастити!

–Мамо! – на поріг, проскакуючи повз охорону будівлі від нервових батьків, вискочила Руслана, – Я здала! Ти не повіриш, але мені дісталось завдання, яке вчора детально розбирали на консультації! Виявляєш як пощастило? Викладач був просто в шоці! З шістдесяти білетів витягти саме той! А взагалі, виявляється я не так і погано знаю німецьку. Там такі унікуми були, на фоні яких мої, складені з елементарних фраз розповіді про рідне місто, вражали своєю барвистістю! – Руслана захлинаючись розповідала про зданий залік, а Ліда, слухаючи, щасливо усміхаючись продовжувала подумки молитись, аби через три дні побачити прозвище дитини в переліку студентів. Доки не побачить – не повірить. Невже й справді такі дива бувають?

У списках Руслана була. А при оголошенні на урочистих зборах пропускного балу «6» (два екзамени один залік) аудиторія, в якій була не лише майбутня група Руслани, здивовано-обурено ахнула. Їх обурення було зрозумілим, адже у більш численних російських груп прохідний бал був «10». Коли всі почали розходитись, Ліда підійшла до чоловіка, що оголошував результати, і представився чи то деканом, чи то замісником декану Економіко-правового факультету.

--Ви не пошкодуєте, що прийняли цих студентів! – гаряче запевнила жінка, яку просто переповнювала радість.

--Будемо сподіватись, – мовив з усмішкою чоловік. – Хтось з них відвертий улюбленець долі.

--Ця група буде найсильнішою, вашою гордістю! – широко усміхнулась Ліда, чомусь щиро впевнена в тому, що каже.

--Все може бути…

Ліда з щасливим обличчям побігла наздоганяти дочку, а невисокий сивий чоловік подивився на щасливу матір і здивовано протер очі. Над жінкою і дівчинкою поряд наче стояв сонячний зблиск. Чоловік кліпнув й дивне видіння зникло. Привидиться ж таке… А жіночка і справді може бути правою. Ця група з надзвичайно низьким прохідним балом, єдина була набрана незаплановано. За тих, хто «проскочив», ніхто платив, не домовлявся і тут схоже зібрались саме ті діти, які бажали вчитись, чи просто неймовірні щасливчики. А ще він точно знав, що, не звертаючи уваги на виставлені на першому екзамені низькі оцінки, відповіді багатьох з них буле не такі й погані, а деякі так взагалі чудові, але ж від початку був список тих, хто мав пройти, попри все…

Наташка

Ліда носилась щаслива, як слон, що Руслана поступила. І матері вже встигла у село подзвонити і Наталчиному синочку притягти пару іграшок, і Вероніку шоколадкою порадувати. Та навіть самій Наталці дісталась якась дрібничка, куплена  мимохідь на базарі.

–Було б чого радіти. Ну поступила, ну то й шо? От я, пам’ятаєш, теж поступила свого часу. І шо? Чим це мені допомогло? – знизала плечима дівчина, з деякою досадою спостерігаючи за сестрою, що світилась від щастя,  наче нескромний прожектор.

–Наташ, не порівнюй. Ти медалістка, з нормальною підготовкою. Якби не твої гульки та дурь в голові, мала б блискуче майбутнє.

–Типу в Руслани дурі немає? Я тебе прошу, дитині шістнадцять, в неї вітер в голові і мрії про кохання. Ось зараз як дорветься до свободи і хлопчиків…

–Ні, не думаю, – Ліда відмахнулась від слів сестри, як від повної  нісенітниці.

–Думаєш вона свого Алєшку чекатиме? – піджала та ображено губи.

--Та ні. Вона налаштована вчитись. А з Олексієм вони розійшлись до того, як він в армію пішов. Його ж навіть проводжала інша. Я їй тепер раджу не перейматись і не чекати його, хоч він вже одумався і тепер строчить їй романтичні листи.