Частина 29

Олег

–Папа, вгадай, скільки в мене четвірок!? – хитро усміхнулась мені донька. Руслана носилась кімнатою в синьо-білій випускній сукні (черговий творчий шедевр Ліди) з розфарбованою фізіономією, чудною зачіскою на довгому волоссі і в білих босоніжках на високих підборах. Потрібно сказати вигляд був досить незвичний. Якось я звик бачити свою дитину без фарби на обличчі і в менш святковому одязі. А вона виявляється в мене красуня!

–Ну…Три-чотири, – задумливо мовив я, пам’ятаючи, що атестат за дев’ятий клас у неї був з купою четвірок і, здається, навіть з однією трійкою.

–Одна! –урочисто заявила Руслана.

–Ух ти! Як так? А з інших предметів що? – я зробив підозріле обличчя, щоправда здогадуючись, що явно не трійки.

–П’ятірки! – дівчинка ображено надула губи, змахнувши довжелезними накладними нігтями. Один з них миттєво зачепився за буфет і красиво спланував на килим.

–Ай, зараза! І як з ними тітка ходить!? Ма, в мене знову ніготь відлетів!

–Клей на буфеті, – почувся  спокійний голос, колишньої дружини, що вийшла з голкою та ниткою, та почало щось діловито пришивати прямо на доньці.

–Ай, то вже була не сукня, а я! – підскочила дитина, та Ліду то геть не  зупинило.

–На, тримай нитку в зуби, – вона вручила дитині шматок білої нитки, – бо ще пришию тобі пам'ять, – Ліда імітувала страшний вираз обличчя, і Руслана, фиркнула, але покірно взяла нитку. Я вкотре повеселився з поєднання в наших звичках здорового глузду і прикмет, чистих пережитків минулого, що зустрічались навіть у людей з вищою освітою, але не став то коментувати, а поцікавився  іншим.

–І як ти примудрилась отримати такий атестат? Мамині хитрі методи? –  спитав я, згадавши як Ліда колись незвично підходила до формування свого червоного диплому в інституті. Оригінальна та проста як табуретка, система, що вимагала підвищеної уваги до тих предметів, оцінки з яких йшли до диплому.

–Звичайно, все дякуючи мені! – задоволено кивнула головою жінка, вже приклеюючи доньці «кіготь». Нігтиком, це пластикове жахіття завдовжки сантиметри три, в мене язик би не повернувся назвати.

–Ні, ну я ж теж в цьому приймала участь! Екзамени ж я здавала! – обурилась Руслана, притримуючи свіжоприклеєний манікюр.

–А з цим ніхто й не сперечається. Але правильний підхід багато важить, – знизала плечима Ліда,  на крок відступаючи та уважно оглядаючи дитину.

–Ну як завжди, –показово закотила очі донька.

–Стій, я тебе таку гарну сфотографую, – мовила Ліда і потяглась за фотоапаратом на буфеті. Дитина тут же старанно імітувала модель, чим повеселила і мене, і колишню дружину.

–Так, Руслано, ти все? Готова? На тобі все зашили та приклеїли? – поцікавився я, спостерігаючи за тим, як колишня дружина, ще там щось «прихопила» на квітах і наче вже прибирає голку з ниткою.

–Наче так, – донька трохи розгублено знизала плечима.

–Все, забирай її, доки вона знову всі нігті не розгубила, – усміхнулась Ліда.

Взагалі то я просто заїхав привітатись, але мене швиденько «припахали» підвезти дитину до школи, де збираються колишні школярі перед випускним. А я, дивлячись на ці нігті, підбори та сукню, не зміг сперечатись. Йти дитині в такому «екіпіруванні» пішки кілометр, по щедрій на ями дорозі, то занадто. Мабуть нові босоніжки і мозолі натруть (це ж улюблена забава жінок, купувати взуття, яке тре/тисне і спричиняє купу проблем, проте «подивись яке гарне»), а їй ще в них цілий вечір дефілювати… Нехай Руслана й не йшла на неофіційну частину випускного (гроші на «гуляння» я зі свого примарного бюджету якось не викроїв, а інших джерел Ліда не знайшла) та у новому взутті і офіційної частини вистачить, аби проклясти все.

Ірина звичайно була не в захваті від мого бажання відвідати доньчин на випускний, та скандал не вчинила, що вже непогано. Та й взагалі, не міг же я  проігнорувати такий день.

–Папа-дядя, а можна я з вами? – підбігла Вероніка, зрозумівши, що ми зараз поїдемо.

–Олег, а ти Руслану підвезеш, а потім куди? – тут же спитала обережно Ліда, помітивши що я забарився з відповіддю.

–До своїх, а на свято пізніше прийду, – відповів я, згадуючи, що від мене ще там щось Ірина хотіла, та й до початку свята ще півтори години.

–Ні, Вероніка, ми з тобою пішки пройдемось, – правильно зорієнтувалась колишня дружина.

–Ну от, і на машині з вами не покатаєшся, – образилась молодша і гордо пішла до своєї кімнати.

Я вийшов на вулицю, до подарованої молодшим братом «у спадок» сірої «Таврії». Так,  брат в мене був однозначно «крученіший», аніж я. Він собі вже на новенький «Форд» «накрутився», ото й  віддав мені свою «робочу конячку». Звичайно, «Таврія» – те ще відро з болтами, що вимагає уваги та грошей ледь чи не кожні вихідні (я вже постійний клієнт авторинку, і знавець нутрощів цієї калимаги на рівні непоганого автомеханіка), але це машина, а вартість її деталей мені більш-менш по кишені.  Отож я тепер щасливий автоволоділець, і можу їздити за власним графіком, а не як пощастить, з урахуванням досить вередливої поведінки суспільного транспорту. Щоправда і на мені «їздити» тепер намагаються частіше.