Частина 28

Леонід

Леонід дивився на Ліду, яка саме вийшла з контори. Світлі бриджі, зелена футболка, білі шльопанці і пухнасте волосся, яким весело грається вітер. Гарне видовище, от тільки сама жінка чомусь засмучена. Взявши велосипеда, вона вже збиралась їхати, як він таки вирішив з’ясувати, що зіпсувало настрій цій на диво оптимістичній особі.

–День добрий, Лідо. Чого така засмучена?

–Привіт, Льоню. Та… Схоже знову до суду доведеться йти. Тільки та вся судова колотнеча закінчилась… Думала спокійно поживу і ось…

–За що цього разу?

–Та от з’ясовувала, що то за смішний розмір у мого регресу, ну того, що виплачують як компенсацію за втрачену працездатність. А його виявляється розрахували виходячи з заробітку різноробочої. Не агронома, ким я була, не з посали доярки, на робочому місці якої я отримала травму, а різноробочої! З найнижчої мінімальної зарплати, яку взагалі можна було знайти в нашому колгоспі! А я все думаю, що ж то за сльози такі, а не гроші… Ось поїхала проконсультувалась, дійсно, це неправильно. Вони мали його розраховувати виходячи з зарплати тієї посади, на якій я отримала травму, тобто з зарплати доярки.

–А вони не хочуть…– Леонід чудово знав жадібність керівництва агрофірми, а жадібність у комплекті з особливою люблю Федосійович до Ліди то, як то кажуть – «клініка». Він же їй довіку не пробачить распайовки та виходу людей з майном та землею з агрофірми. Бо після того, як Ліда з першою десяткою сміливців почали обробляти свої землі, люди, зрозуміли, що то можливо й без колгоспу. І вже селом ходять чутки, що є ще наступні бажаючи вийти, тільки осені почекають, аби  подивитись, що за врожай зберуть «Ліда і компанія».

–Не те слово… Федосійович мене ладен був з тельбухами з’їсти, почувши ту крамольну думку. Це ж з бюджету агрофірми «такі гроші» платить. Але ж вони зобов’язані! І не такі то й великі для підприємства гроші. Схоже, знову судитись доведеться…

–Думаєш вийде?

–Має…Вони точно неправі. А мені дітей потрібно кормити.

–Хочеш знову Федосійовичу роги пообламувати? – хмикнув чоловік, відверто захоплюючись цією жінкою. Вона не проявляла гордощів вигравши суд у агрофірми, не ставилась до своїх колишніх кривдників зі злістю, а багацько ж з тих, хто з задоволенням її «травив», тепер набиваються у друзі, бігаючи до Ліди за допомогою, чи порадою. І вона намагалась допомогти всім, не згадуючи образ, не зловтішаючись чужими проблемами. Кому допомагала порадою, кому складанням звернень, кому адресою відповідного державного органу, кому телефоном адвоката. Допомагала абсолютно безкорисливо, навіть не задумуючись над тим, що інші на її місці, як мінімум, грошей би попросили. Інші, але не вона. Ліда, набивши собі купу «гуль», доки добивалась справедливості, щиро вважала необхідним поділитись своїми знаннями та досвідом з іншими. І люди до неї тяглись, за моральною підтримкою, порадами, допомогою… Щоправда декому вона стала кісткою в горлі, наприклад, тому ж голові агрофірми, чи голові сільської ради (скарги на бездіяльність якого жінка регулярно писала, змушуючи працювати, а не лише тихенько чекати пенсії). Та мало кому ця мила жіночка випадково наступила на «хвоста», намагаючись відстояти власні права та допомогти іншим людям добитись правди.

– Потрібні мені його роги! – фиркнула зневажливо Ліда, – Я прошу лише те, на що маю право за законом, і що мені життєво необхідно! А роги – то до дружини…– жінка тряхнувши головою сіла на велосипед й поїхала, а Леонід стояв, дивився їй в спину, і дивувався силі цієї панянки. Вона одна вперто йшла проти системи, грошей, влади. Чому? Як? Без підтримки. І не боїться ж… І що найдивовижніше – в неї виходить!

§§§

–Федосійович, не судись ти з цією жінкою – залишися в дурнях, – говорив сивий бухгалтер, сидячи у голови в кабінеті, після візиту славнозвісної «квітководши». Цей літній чоловік зберіг світлу голову після фронту та прожитих років, давно працював в колгоспі, і ще пам’ятав часи призначення нинішнього керівництва. Голова його щиро цінував, поважав, та далеко не завжди враховував озвучені думки.

–Так шо ж мені виплатить їй все, шо вона хоче? Вона занадто багато хоче!

–Та не так вже й багато…

–То просто не з твоєї кишені, те братимуть.

–Так і не з вашої…

–Так, Васильович. Я сказав – не збільшувати регрес. І так грошей мало в хазяйстві, а ту ще ця квітководша... Мало того, шо господарство мені розвалює, так ще й грошей вимагає! Геть обнагліла! Он скільки збитків хазяйству принесла! Розпайовку з її вини провели! Люди пішли з хазяйства, самі господарювати надумали! А ті хто не пішов – зарплату вимагають! Раніше сиділи тихенько, як миші  під віником, і заїкатись не думали про якісь там вимоги. Максимум – слізно просили! Та якби не та клята квітководша, ніхто б і подумати про таке не міг! Ніяких перерахунків!

–Воля ваша…– бухгалтер повільно встав і пішов до виходу. Він вже давно зрозумів, що сперечатись в таких випадках марно. Справедливість не врятуєш, а проблем на власну голову отримаєш вище даху. Дідусь був впевнений, що ця миловидна панянка, на якій так старанно намагається «зекономити» голова, не обійдеться одними проханнями. Нарахування дійсно здійснені по такому мінімуму, що в очі жінці дивитись соромно… Але що він може? Як сказав керівник, так і робить. Та даремно Федосійович її знову у глухий кут заганяє, занадто несправедливо чинить. Людина доведена до відчаю може кинутись в бій. А Ліда довела, що вона боєць. Та й що ще робити, коли втрачати нічого? Як голова цього не розуміє? Наче баран вперся, обурюється, вперто не бажаючи визнавати, що вся та катавасія почалася з нього. Сам же з хати її бажав виселити, сам запропонував «пальцем свою землю показати». Вона й зробила все, аби показати. Хто ж винен, що ця ідея трапилась так невчасно і багатьом сподобалась? Голова наче й розумів все, але саме Ліді не міг пробачити принесених в село змін. Він звик, що «земля – це багатство колгоспу», і колгоспники не мають права «тягнути руки до народного господарства». Та все змінюється. І всі зміни починаються з когось. Зараз у країні йдуть дивні й не зовсім зрозумілі старому бухгалтеру процеси, та вони йдуть. І починаються саме з таких, загнаних у глухий кут людей і стійкого переконання «старої гвардії» в тому, що: «нічого у тих розумників не вийде». Не можна недооцінювати противника, а противника якому вже один раз програв – тим паче. Сивий бухгалтер за своє життя засвоїв одну незмінну істину – немає нічого постійного, а руйнування будь-якої, найнадійнішої греблі, починається з однієї маленької тріщинки і легковажної думки: « та що там її…»