Частина 27

Надія

Надія дивилась на двох своїх вихованок, котрі співали на сцені районного клубу, і дивувалась енергетиці, що гуляла залом. Дивувалась і вкотре сама себе хвалила. Як же вона вдало залучила доньку Ліди до свого гуртка! І справа навіть не в тому, що дівчинка непогано співала. Голос в неї був не дуже сильним, хіба що навдивовижу душевним. Спочатку, звичайно, юна співачка, як і більшість з дітей, окрилена стандартно-надихаючою фразою Надії: «в тебе ж такий гарний голос!», намагалась тут же відкрити в собі «нову зірку» та заспівати все, що спаде на думку. А спадало ж… От вміють початківці обирати твори, де потрібні непересічні здібності. І мучать потім важкі ділянки пісні, балансуючи на межі фальцету, а то й відверто зриваючись на нього, змушуючи кривитись, як від зубного болю, всіх, хто має хоч наближений до музикального слух. Велика дяка Віктору, за те, що зміг таки тактично переорієнтувати дитину на більш підходящий її голосу репертуар. В будь-якому випадку співочі таланти дівчинки Надія  сприймала лише як приємний бонус. Головним було інше, але як виявилось, зовсім не те, на що жінка розраховувала.

Прийшовши до музичного гуртка Руслана спочатку почувала себе невпевнено, насторожено приглядалась до інших дітей, очікуючи щомиті стандартної «травлі». Дитину «невгодної» Федосійовичу «квітководши» суспільство однолітків теж відчутно бойкотувало. Руслана не одразу зрозуміла, що в клубі опинилась серед таких же «немодних», як і сама. У Наді зібрались в більшості замкнені, підозрілі, і недовірливі діти, значна частина яких потрапили до гуртка «з-під палки». «Модних» дітей сільська «культура» не мала можливості до себе «заманити», тож частіше за все доводилось працювати зі всілякими «відбраковками суспільства».

Спочатку Надія вирішила, що нічого путнього з її ідеї залучити Лідину доньку до самодіяльності, не вийде. Перший місяць дівчина лише дивилась, слухала, зовсім зрідка намагаючись щось співати, поступаючись активним вмовлянням Надії. Справа йшла погано. Та варто було жінці махнути рукою, перестати  активно залучати дівчисько до всього підряд, надавши свободу вибору, і дитина поступово перестала від кожного звернення захлопуватися, як сейф з зарплатою. А з’ясувавши, що серед таких же, як вона, «наїжачених звітяток» не потрібно постійно витрачати сили на глуху оборону Руслана раптом… розкрилась. І то було дивовижно. Дівчинка, наче ввімкнутий електромагніт почала притягувати до себе інших дітей-вигнанців. Притягувати і змінювати…

Більшість підопічних Надії були з «неблагополучних», бідних чи «приїжджих» родин (село завжди відчутно відмежовувалось від таких), неприйнятих однолітками через якусь несхожість, особливість, чи статус їх батьків. Надія збирала навколо себе, такі собі, «заблудлі душі», позбавлені захисту та точки опори, неприйняті у більш цікаві спільноти. Це непогано виправдовувало її діяльність з «залучення дітей до культури», та паралельно надавало змогу підзаряджтись енергією. Ці діти приходили до Надії найчастіше через те, що більше їм йти було нікуди, більше ніхто не чекав їх, і тим паче так активно не розповідав, що вони потрібні. А ще тому, що лишень сюди можна було виправдано дременути від батьків і домашньої роботи. Та варто було заняттям закінчитись і всі вихованці миттєво розбігались, як миші, поспішаючи по своїх справах, полишаючись один на один зі своєї несхожістю, самотністю, насуваючи на самі очі капюшони та ховаючись у індивідуальні «скафандри». Прихованої енергії в таких дітей було багато, Надія це чудово відчувала, та от дістати її, змусити ці «горішки» розкритись, було дуже, дуже важко. Жінці доводилось проявляти дива вигадливості навіть для мінімального ефекту.

Та ось з’явилась в цій роз’єднаній спільноті Руслана, з життєвими кредо Ліди: «все незвичне – то чудово», за зразком своєї матері не вважаючи за потрібне розчинятись у натовпі, з незрозуміло звідки викопаним величезним бажанням роздивитись в кожному зустрічному щось гарне і…  вся строката компанія почала змінюватись просто на очах! Ця дівчинка стала якимсь шаленим каталізатором! Вихованці Надії з подивом виявили, що можна дивитись на світ геть під іншим кутом, що, якщо не можеш вплинути на ситуацію, то можна змінити точку зору! Усвідомили, що власною несхожістю можна пишатись!

Учасники гуртка, кожного з яких Руслана з невідомих причин чомусь сприймала, як окреме диво (можливо лише тому, що вони її не намагались силоміць «вписати» в натовп) раптом і правда почали знаходити у собі купу талантів. І не просто виявляти, але й демонструвати!  Варто було Руслані  з захопленням поплигати навколо Віти з Рітою,  вражаючись їх пластиці, доки вони тихцем за кулісами імітували індійський танок, як дівчата скоро самі визвались, організували та продемонстрували на недавнішньому святі східний танець (ще пів року тому сама ідея подібного була б сприйнята як божевілля). Світлана з Оленкою, випадково показали якесь своє мистецтво Лідиній дочці, так та настільки вразилась, що підговорила дівчат подарувати Надії на день народження їх виріб. А вже за місяць вони ініціювали конкурс майстринь, вироблення декоративних килимків за незвичною методикою «кляпання»! Де дівчата побачили той чудний метод ліпити нитку «дарнічанку» до тканинної поверхні за допомогою залишків кулькової ручки та свічки, Надія так і не розібралась, але в них виходили просто фантастичні декоративні килимки. За результатами конкурсу завідуюча клубом навіть змогла організувати ярмарок, на якому все розкупили! Виручених грошей вистачило на дарунки переможцям та невеличку премію ініціаторам! І це ті дівчатка, які взагалі не  визнавали, що вміють голку з ниткою в руках тримати!

А Віталік, дрібний проблемний шкет, котрий потрапив до Надії ледь чи не під загрозою дитячої колонії, і постійно крутив в руках якийсь непотріб! От хто б міг придумати підвісити оте його непорозуміння з дроту та паперу під стелю, перетворивши на прикрасу? Руслана додумалась, і скоро хлопчина, що захопився декоруванням та почав активно оформляти всі масові заходи саморобними прикрасами, візерунками та орнаментами, які вправно вирізав з паперу, картону, фольги, доповнюючи все те всім, що під руки траплялось. І виходило ж гарно!