Частина 25

Ліда

Сонце червоним диском котилось до обрію, літній вечір вже дозволяв дихати повітрям, а не розпеченим маревом, як то було вдень. Червень цього року почався раптовою спекою. Ліда як завжди крутилась, займаючись домашніми справами: господарство, город, хата. Малечі показати ділянку цибулі для проривання, старшій окреслити завдання на прополку (нескінченна історія – до  кінця городу доки дійдеш, початок вже затягло бур’янами), вівцям трави на вечір покласти, їжі приготувати, у дворі навести порядки, в теплиці підв’язати огірки, полити розсаду… Робота в селі не закінчувалась ніколи.

Чимчикуючи з відром в город, жінка зупинилась ще раз оглянути обриси незавершеного малюнку на стіні. Після активних суперечок та кількох намальованих крейдою і стертих варіантів, основа квітки виглядала цілком пристойно. Зараз вже основні лінії, були наведені фарбою, пара пелюсток зафарбовані білим фоном. Майбутня квітка вже була помітна, проте виглядала досить авангардно. Чорні пелюстки, проглядаючи з-під білої фарби, справляли неоднозначне враження, чи то біліє троянда очищуючись, чи то чорніє – вмираючи. А ще й промені сонця, яке ховалось за обрій, потрапляючи на малюнок, надавали свіжій фарбі багряних відтінків, посилюючи і без того своєрідне враження від творчості доньки. Але цьому дому не звикати бути оригінальним.

За всієї обмеженості фінансів, Ліда завжди знаходила можливості додати краси в оточуючий її світ. Квіти на стіні, красива лялька на вікні. Ліда перевела погляд на велике вікно свого дому. За склом стояла в довгій блакитній сукні висока лялька з білими косами, яка тримала на руках двох пупсів. Такий собі власний прототип – одна з двома дітьми. Цю красуню Ліда купила майже випадково, а потім самотужки вдосконалила, для виконання давньої мрії Руслани про ляльку з довгим волоссям, аби можна було коси плести. Ця дитяче бажання довго було нездійсненим, бо ж ціни на подібні іграшки були такі… У-у-у, краще не питати. Імпортна Барбі, помічена якось матір’ю Ліди в магазині Донецьку, коштувала, стільки, що на ті гроші можна було жити пару місяців. Бабуся ще потім з півроку ахала, згадуючи несміливе Русланине: «Там лялька…така… Я про таку завжди мріяла… В неї довге волосся та розчісується. А можна її купити?» Бабуся тоді з переляку онуку ледь чи не волоком швиденько відвела від того непорозуміння. Це ж треба, за такі гроші іграшки продавати! Найцікавіше, що аналогічні суми витрачені Наталкою на косметику чи лахи, матір ніколи так не обурювали.

Але Ліда не була б Лідою, аби не знайшла вихід. Купивши звичайну блакитнооку ляльку радянського типу, жінка примудрилась пробралась до працівників іграшкової фабрики, вмовила тітоньку-майстра показати методику пришивання волосся до голови ляльки (бо ж приклеєні відлітають на раз) і, випросивши у спеціальні нитки та голку, одразу застосувала отримане. Так і з’явилась у їх домі гарна довговолоса лялька у бальній сукні та широкополому капелюсі. Вероніка тоді так смішно танцювала з цією іграшкою по домі, бо сама була трохи вища за ляльку.

Ліда задумливо усміхнулась, згадавши радість дітей. Заради такої реакції варто було старатись. І нехай потім Наталка таки притягла Руслані куплену в комісіонці справжню Барбі (продану майже за безцінь, через ледь помітний поріз щоки)  і довгокоса красуня перемістилась на вікно, Ліда не жаліла ані витрачених грошей, ані часу. Лялька знайшла своє місце, уособлюючи душу цього будинку, а практика пришивання волосся, як і хитра вигнута голка, не раз ставали в нагоді. Такою голкою виявляється можна прошивати взуття, що Ліда вже не раз і робила.

–Зрасьте, тьоть Лід, – відволік жінку від роздумів веселий голос. У двір заходив з велосипедом сімнадцятирічний хлопець, кавалер Руслани, що з’явився на обрії десь з рік тому. Сусіди досі в шоці – дівчинка, яка цілими днями, або у школі, або зайнята господарством, раптом десь знайшла «жениха»! По дискотекам не ходить, навіть вечорами до путя на вулиці не гуляє! Звідки? Де вона його примудрилась спіймати? Пояснення Руслани: «сам прийшов», нікого, окрім Ліди, не задовольняли.

–О, робочі руки! Пішли, допоможеш помідори поливати. Руслана саме в підвалі сидить, – усміхнулась Ліда.

–А чого в підвалі? – перелякано округлив очі хлопець.

–Де є зараз вода, там і сидить, – знизала плечима Ліда, відкриваючи двері літньої кухні, в якій знаходився одвічно підтоплений навесні підвал – найдоступніше джерело води для поливу. В крані вода зникла, тільки но сонечко припекло. – Руслана, зустрічай помічника!

–Привіт, Альошка, – усміхнулась донька і поставила на сходинку драбини чергове відро з темною, зі специфічним запахом, засміченою ґрунтовою водою.

–Привіт, – хлопець засяяв усмішкою – Давай сюди. – хлопчина спритно перехопив повне пятнадцятилітрове відро і повернувся до жінки,– Куди нести?.

–Ну-ну, – жінка, посміхнувшись, повела хлопчину показувати план робіт. Помічник зараз був дуже доречним. Самої Ліди не надовго вистачала таскати відра, а Руслану теж шкода. За всієї своєї показової вимогливості, Ліда переймалась, що донька й справді працює як маленька старанна конячка. Але ж інші помічники були рідкістю…

–Тьоть Лід, а ви Руслану відпустите гуляти? – спитав хлопчина, ставлячи відра, та чекаючи доки жінка  розіллє з них воду.

–Ось зараз помідори поллємо, овець  з балки заженемо і…

–І я малюватиму троянду! – закінчила фразу невгамовна дитина, що вже прискакала з наступними двома відрами води.

–А, точно. Ще троянда… Але окрім неї потрібно ще куркам крила підрізати та в одному сараї трішки почистити, – усміхнулась жінка під тяжке зітхання Олексія. – А потім вона вільна.