Частина 24

Надя

Надя сиділа за столом і уважно дивилась на речі, що лежали перед нею. Вона нарешті зібрала та виконала все, що їй сказала Аіше. На це пішло багацько часу. Через впертість Ліди у своїх переконаннях, набір необхідного був великим і складним. Та й сторонні фактори… То цей клятий пес у Ліди поселився та в дім до родички не пускав, варто було Надії хоч щось прихопити зі списку, то перелік інших дурних випадковостей, як то невеличка пожежа в клубі, де в неї лежали «особливі» речі. Не вдома ж зберігати мотузку з монастирського дзвону, чи жменю землі зі свіжої могили, чи інші, не менш специфічні елементи! А тоді все так по дурному згоріло. Пожежу швидко загасили і навіть кабінет майже не постраждав, але саме той сховок… І сірий сторож-страховидло, наче знущаючись, в той же час полишив двір Ліди,  йди – не хочу, а потрібні інгредієнти втрачено!

Але Надія, вперта, вона зібрала все знову, нехай і непросто то було. Нарешті все виконано. Полишилось найголовніше – знайти привід та привести Ліду в гості до Аіше. Надія відчувала, що її трохи трусить, та відвідують різні неприємні думки. Та то дрібниці. Вона вже визначилась, що бажає отримати ці сили,  і відступати не бажає. Це ж такі перспективи …

Назавтра вона їде разом з родичкою на базар в Донецьк – вмовила її продати частину врожаю. У Ліди минулого року городина вродила так, що Надію від заздрощів ледь не пошматувало. Та їм довелось навіть цілу яму за двором викопати, для зберігання кормового буряку та моркви, адже до підвалу все просто не влазило. Ліда на те завдання запрягла кавалера Руслани. Надія якось зайшла до них в гості, а хлопчина старанно копає, під веселе Лідене: «Альошка, ямку копай розміром як для мене. О, бачу робота пішла. Бачиш Руслана, як гарно вміти правильно окреслювати цілі.» Надія змогла тоді лишень очима кліпати, бо їй що за сином, що за чоловіком гарно побігати треба, аби хоч щось зробили, а в Ліди працюють, як прокляті,  й ті, хто поряд проходив!

 Та й добрий врожай родички можна використати собі на користь. Гарний привід привести Ліду до Аіше, дім якої недалеко біля базару. Завтра все має пройти добре. Все... От тільки чого ж вона себе так дивно почуває? Як перед стрибком у прірву…

–Ма, ти вудок моїх не бачила? – раптом, зазирнув в кімнату син Надії.

–Ти ж вчора сам їх на дах кинув сушитись, – відмахнулась жінка.

–Шо, знову чаклуєш? І не набридло тобі всілякою дурнею займатись? – закотив очі хлопець, помітивши речі на столі.

–Не твого ума діло. Бери свої вудки і мотай на ставок, поки не згадала тобі шкільний табель, – розсердилась Надія.

–Все, пішов, – син миттєво зник за дверима. Шкільні оцінки були геть не його сильною стороною. Надія зітхнула, перевела знову погляд на речі перед собою. Погано звичайно, що вона то все принесла додому, але воно їй завтра знадобиться. Не бігти ж о четвертій ранку, перед автобусом, до клубу! Та вона доки заїдаючий замок відкриє, автобус тричі поїхати встигне!

Ранок був навдивовижу тихим. Старанно заливались співом птахи, хоча на сході лише тільки багряніла смужка майбутнього світанку. Надія стояла на зупинці, чекаючи Ліду і страшенно нервувала, що та не прийде. Але ні, ось з-за повороту вигулькнула родичка з двома торбами, Руслана, котра тягла на кравчутці скромненький мішечок картоплі, а замикала цю процесію мала Вероніка, яка невдоволено куталась у курточку. Це ж треба, вони й цей ходячий детектор брехні взяли.

Автобус, базар, натовпи народу. Біля автостанції «Трудівська» зрання було завжди людно. Сюди приїжджав переважно народ з навколишніх сіл, продаючи, що в кого було: гуси, кури, курчата, поросята, кози, картопля, овочі, зерно, корм для птахів і худоби, м'ясо, лахи, квіточки, крашанки. Надія швидко розпродала свій товар, і побігла до Аіше, виконувати останні підготовчі дії. З Лідою вони домовились зустрітись пізніше – найближчий автобус на село йшов ближче до обіду, тож родичка точно нікуди далі зупинки не подітись не могла.

Але на виході з базару Надю зустріла Аіше.

–Покажи, – мовила вона, з цікавістю оглядаючи строкатий ринок.

–Ото, отам, біля кіоску зеленого. Он бачиш двоє дівчат? З кісками. А Ліда десь побігла, та я думаю скоро поверниться.

–Добре. Йди до мене, я скоро буду, – кивнула рудоволоса жінка, прямуючи до вказаних дівчат, а Надія  підхопила сумку та  швидко почимчикувала вулицею.

Аіше пройшлась між рядами торговців, що розклали свій товар хто просто на землі в торбах та клітках, хто на газеті, чи старенькій тканині. Між продавцями курсувала з кравчучкою жіночка з  сумкою, час від часу зупиняючись та голосно викрикуючи: «Пиріжки! З картоплею, капустою! Хто ще не поснідав?». Голос у торговки був такий, що чути було на весь базар, попри невмовкаючий галас натовпу. Аіше, обійшла по дузі крикливу панянку, запах товару якої в неї викликав відразу, і задумливо зупинилась перед двома дівчатками, що сиділи біля мішка картоплі.

–Продаєте?

–Так, – піднялась старша.

–Самі? А де хтось з дорослих? – Аіше задумливо окинула «сусідів». Справа сиділа сива бабця з торбинкою червоного буряка, зліва якась тітонька к цибулею та морквою. Жодна з них не втручалась, але уважно прислухались до розмови, явно готові стати на захист дітей. Відверто чужі люди, а така  турбота. Цікаво.

–А нашо вам? Картоплю я вам сама зважу і порахую, – щиро здивувалась старша дівчинка в потертій курточці.