Частина 23

Ліда

Ліда поверталась до лікарні пізнім недільним вечором. На вихідні вона, як завжди, відпрошувалась додому, та зранку в понеділок необхідно було бути в палаті. Інспекції лікарів,  це – «святе». Спробуй не бути на місці – більше до доньок «під чесне слово» не відпустять. А додому ж потрібно. Донечки в неї часом занадто самостійні, а часом такі діти… Це воюють з «няньками» вони «на ура», а все інше –  то вже як пощастить. Тому Ліда намагалась за вихідні наготувати на тиждень їжі, провести прибирання, випрати брудні речі, визначити план роботи на наступний тиждень, перевірити як справи з навчанням у Руслани, вислухати скарги від Вероніки, та й розібратись з іншими поточними домашніми справами, котрих було стільки, що з якого боку за них хапатись, часом було геть незрозуміло. А ще ж в списку були судові справи, пошук грошей і моральна підтримка та визначення орієнтирів дітей. Що-що, а сумувати жінці було відверто ніколи.

От нинішні вихідні пройшли для Ліди під світло каганця та в намаганнях довести Руслані, що за наявності гарного другого голосу, співати першим не варто. Бо дитина ж, підспівуючи магнітофону, іноді такі високі ноти намагалась брати, що її чистий фальцет звучав, як витончене знущання. У Надії звичайно й гірші співаки іноді на святах виступають, бо родичка не вважає за потрібне засмучувати підопічних надмірною критикою, але Ліда вважала, що її дитина має оцінювати власні здібності адекватно. Ото й старанно пояснювала доньці, що оте її пищання, то не перший голос, а грець зна що. Та й взагалі, гарне виконання – це коли ти співаєш по нотах, відчуваєш пісню, передаєш настій та суть музичного твору. Для того, аби в пісні відчувалась душа, зовсім не обов’язково мати голос на чотири октави, чи волати як заєць з прищемленими бубонцями. Для перевірки того, наскільки донька може правильно співати по нотах, взяли пісню Вахтанга Кікабідзе «Я хочу, чтобы песня звучала». Прості рядки, проспівані спокійним другим голосом, на перший погляд здавались елементарними, та були чудовим маркером фальшу. На цій пісні Ліда колись сама вчилась правильно співати. Колись… В минулому житті, повному безтурботності, мрій та веселощів, коли Ліда виступала з сольними номерами на концертах в технікумі та інституті, збираючи овації й виправдовуючи прізвисько «соловушка наша».

Іноді жінці не вірилось, що те минуле життя взагалі було… Та мабуть таки було, бо досвід полишився. Тепер же вона, згадуючи минуле, змушувала доньку раз за разом співати легкий текст, безжалісно відмічаючи «ляпи». Виходило в дитини далеко не одразу і не все. А вже як Руслана обурювалась, сердилась, психувала, чуючи чергове: «Ні, не так, ось тут варто співати нижче, а тут трішки, на півноти, вище!». Донька часом просто казилась, і, як аргумент неправильних суджень матері, намагалась використовувати: «А от тьотя Надя каже, що я співаю дуже гарно!». Доводилось пояснювати, що в Надії  робота така –  вчити співати всіх, хто до неї прийшов. Навіть тих, в кого на вухах зграя медведів гопак станцювала. Руслана сердилась, дулась, фиркала, як ображене звірятко, та в підсумку таки наче навчилась не лише волати, а й слухати себе, відчувати де «гуляє» голос і співати більш-менш прийнятно. Щоправда в самої Ліди, ця пісня тепер ще довго викликатиме нервовий тик, бо ж дитина, як почала її ввечері п’ятниці співати, так до вечора неділі і не змовкала. Чого-чого, а впертості в Руслані іноді стільки, що й стадо баранів поряд не валялось.

Холодне повітря, що зустріло Ліду на виході з трамваю, відволікло від думок. Вітер тужливо завивав в гіллі дерев невеличкої посадки, крізь яку, від зупинки трамваю до лікарні, вела вузька асфальтована доріжка. Зима цього року була холодна, і жінка поспішала, намагаючись зігрітися та якнайшвидше проскочити півторакілометрову безлюдну ділянку дороги. Це влітку тут все зелене, гарне, а зараз темно, холодно, і трохи страшно, попри всі намагання налаштовуватись на краще. Навколо ані душі. Немає дурних гуляти в такому місці, тим паче, що не так давно тут пограбували медсестру, яка пізно ввечері поверталась зі зміни. Та обирати час повернення до лікарні Ліда не мала можливості – автобус до Донецьку ходив лише один, та й той не завжди. Іноді доводилось взагалі їхати з кількома пересадками. Але справ вдома збиралось занадто багато, тому, потрапляючи до лікарні, курсувала так жінка між містом і селом щотижня, сподіваючись на власну щасливу зірку та тримаючи в кишені, на всяк випадок, викидний ніж – дарунок одного специфічного кавалера.

Той жилавий чоловік опинився в їх лікарні заради довідки, бо бажав «відмазатись» від якогось криміналу. Зіткнувшись випадково у вузькому коридорі з Лідою, він пройшов за жінкою до палати, зайшов слідом, чинно познайомився з усіма сусідками і, чарівно усміхнувшись, зблиснувши «фіксою», пішов. Сусідки тоді чогось перелякались, а Ліда на нього й уваги особливо не звернула. Але чоловік до них зачастив. То чаю попити, то про життя побалакати. І доки він «чифирив» у них, розповідаючи досить страхітливі історії та з цікавістю поглядаючи на Ліду і, трохи зневажливо, на всіх інших, вона спокійно в’язала, читала, чи просто складала йому компанію, за німим проханням сусідок. Вона страху жіночок перед тим гостем не розуміла. Ну «зек» в минулому, ну бува, чи не дивина, але ж він теж людина. Виявляється, так думали далеко не всі… І саме за це «зек», виписуючись з лікарні, подарував Ліді ніж: «за неочікувано людське ставлення та відсутність страху». Сказав, що подібну хоробрість варто хоч чимось підкріпити. Застосовувати ніж за таким специфічним призначенням, Ліда звичайно не збиралась, але в дорозі він був зручним, те ж сало з хлібом порізати, і на вигляд дарунок був гарним, оригінальним, з неочікувано-витонченим гравіруванням. Ліда й не знала, що «на зоні» можуть робити такі речі, практично витвори мистецтва. А як цікаво на цей ніж іноді реагували кримінальні елементи… Жінка вже не раз спостерігала, як відверто підозрілі обличчя, варто було їй в електричці дістати ножа, аби відрізати хліба, раптом витягнулись у перелякано-ввічливі усмішки, а їх власники спритно зникали з обрію. Чудовий ніж-відлякувач.