Частина 22

Наіра слухала співбесідницю відкинувшись на спинку крісла і намагалась побороти дрижаки в пальцях. Те, що їй пропонували було спокусливо проте й небезпечно. Сім’я з трьох (!) крилатих. Отримати собі їх сили, було б чудово, стільки  всього можна зробити. Але питання моралі… Наіра занадто гарно пам’ятала візит молодшого… А ще в пам’яті чомусь раз за разом спливала та  «крилата», що якось завітала до її дому. З обпаленими «крилами» проте всеодно така яскрава… Одна з тих, чиє життя знаходиться від пильним наглядом Вищих сил. За таких, якщо ти невдало втрутився у їх долю, голову знесуть і прізвища не спитають. «Крилатим» зазвичай дано багато, але й долі в них, м’яко кажучи, непрості.

 –Ну ж бо, Наіра! Не імітуй мені тут заляпану святість, тобі її точно не видавали! Вмикайся у справу! Це ж такий шанс! – молода, гарно вдягнута жінка з вогняно-рудим волоссям та великими сірими очима, підвищила голос, аби привернути увагу співбесідниці. Вона досить довго і старанно не помічала спохмурнілого обличчя подруги, але побачивши, що Наіра взагалі кудись пішла блукати думками, не витримала.

–Аіше… А ти не замислювалась про наслідки? – споглянула на неї чорноволоса жінка.

–Ми зможемо обійти закони розплати. Чи ж тобі не знати! – відмахнулась молодиця від аргументу.

–Я подумаю…Це ж не таке вже й термінове питання.

–Спірне твердження. Зазвичай шанс потрібно ловити, доки він пролітає повз тебе. Тож не думай довго. В мене є одна панянка, яка так прагне сил, що аж пищить. Хоча вона й не дуже старанна та впевнена у виборі, але то корегується. А на неї ж можна скинути всі неприємні наслідки наших дій.

–А вона про справжню ціну знає?

–Ні, звичайно. Проте вона так прагне отримати сили…– Аіше хижо посміхнулась, – обожнюю таких наївно-жадібних, згодних рідну кров зрадити, аби лишень отримати ту солодку ілюзію влади.

–Будь-яка влада –ілюзія…

–Не скажи… Наша з тобою спирається на дар Вищих сил і вона зовсім не ілюзорна!

–Ще й як…

–Щось ти сьогодні геть песимістично налаштована.

–Є трохи… Добре, Аіше, я подумаю.

–Тільки не дуже довго! Я вже завдання дала, процес описала, і якщо вона таки все підготує, потрібно буде діяти швидко. Сподіваюсь у жіночки совість не прокинеться в найнезручніший момент…– побормотіла вже тихше Аіше. – Найбільше ненавиджу мороку з невчасно розбудженою совістю.

–То ти в ній таки невпевнена?

–Впевнена, та часом молодший так невчасно втручається та так витончено шуткує…– скривилась руда панянка.

– Це точно. Він жартувати вміє…

Ліда

–А це шо за килимок? – Ліда вражено дивилась на величезного сірого пухнастого собаку, що  з задоволеною мордою влігся на засніженому порозі її будинку. Доньки захоплено скакали навколо неочікуваного гостя.

–Мамо, це собака! – щиро обурилась за звіра Вероніка.

–Він з нами гуляв на вулиці, а потім усі розійшлись, а він пішов з нами, – «порадувала» Ліду Руслана.

–Він нічийний, бродячий, – серйозно додала молодша донька.

–Нічого собі бродяжка, – жінка уважно роздивлялась звіра розміром з пристойне теля, що влаштувався на їх порозі з таким виглядом, наче все життя тут жив і є законним хазяїном. Розумні очі, задоволена морда, здоровенні лапи. Собака нагадував невеликого ведмедя, був якоїсь невизначеної породи і, судячи з порваного вуха та кількох помітних шрамів на морді, за плечами мав багатий життєвий досвід.

–Він нас на санчатах катав!

–І ми вирішили його підгодувати.

–Нехай в нас полишиться? Все одно ж собаки немає…

–Нехай… –Ліда, схиливши голову, змирилась з неминучим. Дійсно собаки у дворі не було вже пару місяців. Вівчарка чимось отруїлась, а троє привезених нових – не прижились. То машина збила, то отруїли, то зникла безслідно. Наче у її дворі на собак недоля полює. А охоронець потрібен, особливо з їх «співчутливими» сусідами та смішними фанерними дверями, які розваляться від одного пристойного удару. Та ще й ночами хтось повадився блукати під вікнами. Хто й навіщо – незрозуміло, але Руслана вже не раз недопалки знаходила у дворі. А у їх же сім’ї ніхто не палить. Було непереборне бажання «списати» то все на Наталку та її кавалерів, та сестри вже давненько не було, бо в неї раптом з’явився чоловік, який  наче планував затриматись не лише в ліжку.

Сталося б подібне пару місяців тому, Ліда б вже подумала на рідню хлопця, котрий намагався зґвалтувати Наталку. Але ні, батько Віктора раптово помер від серцевого нападу під час чергових посиденьок з друзями. І це після того, як добрі люди Ліді передали, що чоловік планує серйозно: «пояснити» квітководші, що не варто «чесних людей позорити та кляузи в міліцію писати». От і не вір після такого у Вищі сили… Як вберегти дітей від мстивого і зовсім не добродушного (якщо він власну дружину та сина час від часу ганяв не соромлячись) чоловіка Ліда не знала, і змушена була лише подумки молитись, аби далі звичайної п’яної балаканини то не пішло. Схоже її невисловленим проханням перейнявся якийсь кардинальний янгол…

Доньки, почувши згоду матері «полишити песика», радісно захлопали в долоні і на радощах притягли добровільній охороні миску, наповнену супом, та шматок хліба. Песик радісно підскочив, побачивши частування.