Частина 21

Олег

–Папа-дядя, досить кактусу руки прикручувати, тебе до телефону кличуть! – крикнула Вероніка зі сходів.

–Ха, то ось як це називається! – я зі сміхом відійшов від скульптури кактуса, яку ми з другом «ваяли» у моєму дворі з підручного матеріалу та планували, якщо пощастить, продати.

–Чіткі дитячі визначення – це шось, – розсміявся Микола, продовжуючи випилювати «руку» кактусу. Колючки ми звичайно не робили, але сама форма та поверхня наче виходили схожими. Ще потрібно зеленою фарбою той витвір пофарбувати, і молитись, аби слідів іржі не було від металевих стержнів, якими кріпились деякі частини… Які тільки ідеї до голови не прийдуть, у спробах заробити грошей.

--Добре, я зараз повернусь, – я полишив друга далі «чаклувати», та пішов у будинок до телефону. Вероніка у строкатій курточці, проскочивши повз мене з цікавістю попрямувала вивчати наші скульптурні успіхи, а Руслана взагалі сиділа на тополі над забором. Не дівчина, а мавпочка якась. Їй би хлопчиком народитись. Ех, може тобі б все й не так було… А може, якби я свого часу був уважніший та серйозніший, в мене й був би хлопчик, але… «Молодість не слухає, старість не питає», так здається говорять…

Я почимчикував до телефону, де мене з якогось дива бажало почути нинішнє керівництво. Комерційна структура це вам не державна, тут вихідний, то не «свята справа», а «несуттєве непорозуміння». Незвично.

Нині я працював, смішно сказати, завгоспом на заправці. Я звичайно і її намагався озеленяти, бо ж від власної натури нікуди не подінешся, хоча співробітники відверто веселились спостерігаючи мої спроби виходити ті нещасні кущики на прилеглій території. Проте тут хоч гроші платили, на відміну від попередньої роботи, де остання зарплата була три місяці тому і невідомо коли планувалась наступна. Ірина гризла мене за гроші, як невтомний жук-короїд, та й Ліда від неї відставала лише з тієї причини, що була далі. Щоправда, аби компенсувати відстань, перша дружина регулярно відправляла до мене в гості дітей, з метою «пробудження моєї совісті». Але яка користь з тієї совісті, якщо грошей кіт наплакав, і та вусата морда була родом з крокодилів? Ну не моє це! Не вмію я «крутитись», як зараз навчились деякі. Та що далеко ходити, он навіть мій молодший брат встигає і бабки заробляти на будівництві, і «підшаманювати» собі купу матеріалів, та ще й підлеглих використовувати для ремонту власної квартири. Але я так не вмію. Не моє це! Не можу! Не вмію я складно брехати людям у обличчя, а за їх спиною красти вагонами! Та кого ж то цікавить… І якщо претензії Ліди, ще якось можна зрозуміти, все ж вона намагається забезпечити сама двох дітей, то претензії Ірини мене часом просто вражали. Ні, я розумію жити у Донецьку, це вимагає певного рівня, та не настільки ж!? З якого переляку вона починає рівнятись на «нових руських»? Невже так спокушають ці нові «хазяї життя?» Так в них же, окрім шалених грошей, є ще й чудові шанси отримати дурну кулю. І отримують. Он той друг Ірини, якого вона мені в приклад ставила, бо влаштувався працювати у якогось бандюка й почав смітити грошима, вже на кладовищі. Як на мене, зависока оплата за пів року життя при грошах. Мене якось не спокушало бруднити руки у крові і багні, заради можливості завтра прикрасити пишними вінками кладовище.

А взагалі світ здається зійшов з розуму. Вся країна, і моє рідне місто в тому числі, якось раптово перетворились у набір контрастів. Поряд існували ледь повзаючі допотопні «Запорожці», обідрані трамваї, що ламаються через зупинку, «ікаруси-душогубки» і… сяючі дорогі іномарками сумнівного походження. Брудні, в страшних обносках безхатьки, іменовані новим словом «бомжі», які непомітно та дуже швидко заполонили наші вулиці, легко поєднувались з обвішаними золотом бандитами в малинових піджаках та з пачками грошей. Ці нові «хазяї життя» з’являлись на люди виключно в компанії з довгоногими, розфарбованими як індіанці-апачі дівулями та натовпом бритоголових обвішаних зброєю охоронців. А я, наївний, думав, що носити зброю мають право тільки правоохоронці. Угу… Щоправда й міліція нині змінилась. З захисників прав та порядку вони неймовірно стрімко перетворились у бандитів гірше за кримінальних, адже грабували не менше, але при цьому прикривались законом. Форма і зброя то нині була така собі індульгенція вседозволеності, щоправда коли власники цих «індульгенцій» сперечались, доводилось ховатись всім. В нас недалеко, на протилежному березі Кальміусу, відкрилось дороге кафе під назвою «Африка», і звідти регулярно було чути то салют, то перестрілки. І я не певен, що нині звучить частіше.

Професори, вчителі, інженери та ще купа інтелігенції перекваліфікувались у торговців і тягали товар на ринки, хто торбами, хто вагонами. З магазинів процвітали лише комісіонки, та якось виживали продуктові, все інше було на базарах. А вже базари нині були всюди, куди не ступи – хтось сидить з товаром, такого сумнівного походження та якості, що я іноді думаю, що відсутність зайвих грошей, то радше порятунок, аніж біда. Взагалі, здається, зараз в нашій країні зникли всі заборони і закони, а за бажання, можна дістати все, від чорної ікри до ядерної боєголовки. Мені навіть на роботі якось пістолет пропонували купити, так, наче то якась електролампочка!

А ще моє рідне місто почало вражати розрухою. Житлові будинки, наукові і громадські заклади щедро демонструють оббиті та розписані всілякою дурнею стіни та інші сліди стрімкого занепаду. Наче хто спеціально знущається над цими спорудами, намагаючись продемонструвати божевільному світові, в якому стані дані галузі. Та навіть бібліотека ім. Крупської рятує свої матеріали від регулярних потопів з дірявого даху, силами самих бібліотекарів! Як якось зайшов з Русланою взяти книгу про Айвазовського (щось там дитині в школі задали), а там відра по всьому читальному залу, та мокрі книги сохнуть на батареях опалення. А опалення ж таке «старанне», що відвідувачам знімати верхній одяг не рекомендують. І це ж обласна бібліотека, найбільша у Донецьку! Про що казати далі? Наука, література, мистецтво, як і моя професія, не просто виявились нікому не потрібними, а перетворились практично на такий же непотріб, як ті нещасні бомжі. Мої друзі, знайомі, з нині непопулярним фахом, розбіглись у пошуках заробітку хто куди. Хто в комерцію, хто до бандитів, хто, з самих «кручених» взагалі за кордон «лижі налаштував». Як сказав один мій друг, збираючись до Австралії: «краще я там пару років поішачу, влаштуюсь, а потім людиною себе почуватиму, аніж тут все життя прозябатиму». Може він і правий, та я на такі радикальні методи якось не налаштований. А може просто в мене не все так погано – є дім, якась робота, дружина, діти. І надійний тил – батько, який попри все, примудряється триматись «на плаву», звідкись діставати гроші, не скочуючись, як більшість, у відвертий кримінал. Не дарма він був завжди гарним шахістом, вміючи прораховувати на десяток ходів наперед. Батько, з його здібностями, навіть за радянських часів примудрився одночасно поступити у два ВИШі, та ще й за трьох друзів екзамени здати! А якщо додати до його розуму ще й персональний фарт… Мені таким не бути. Зате хоч про мою аспірантуру батько перестав згадувати. Кому нині потрібна та наукова ступінь? На базарі зараз кожний другий продавець – професор чи академік.