Частина 20

Олег

Так склалось, що у моєї нещодавно народженої доньки виявились проблеми зі здоров’ям. Серйозні проблеми. Спочатку наче нічого не віщувало лиха, та одного разу я проснувся вночі від того, що Ірина в паніці носиться по спальні, бо дитина задихається. Викликали швидку... Лікарня, реанімація… Наче все владналось, а через тиждень те саме… Пішли аналізи, обстеження. Все виявилось дуже погано…

Я метався в пошуках лікарів та грошей і не одразу звернув увагу на поведінку Ірини. Спочатку дружина перелякано їздила, слухала медиків, та після того, як вони озвучили кілька різних варіантів невтішних діагнозів, замість того, аби їхати далі, до більш кваліфікованих спеціалістів, чомусь схопила доньку і … рвонула по «бабкам». У нас було призначено зустріч з черговим лікарем, а вона з донькою поїхала на машині знайомого до чергової шарлатанки! Я був в шоці! Та все моє обурення і спантеличення дружина просто ігнорувала. А на аргумент, що це й моя дитина і я маю право голосу при її порятунку, так на мене подивилась… Що я вже й засумнівався. Виникло відчуття, що то я у всьому винен, а у хворобі дитини, так в першу чергу…

Я не розумів дружину. Ні її дій, ні її мотивів. Як можна вірити якимось шептухам, якщо проблема є і вона потребує медичного рішення!? Як можна так ризикувати життям дитини? Та мене дружина не слухала, точніше слухала в піввуха, виконуючи деякі рекомендації лікарів, одночасно катаючись по сумнівним особам та полишаючи там кошмарні суми грошей. Мене, після наших суперечок щодо доцільності подібного «лікування», навіть не повідомляла про чергову поїздку «в пошуках дива». Я вже й не знав до путя куди і коли Іра їздить, від мене вимагали лише гроші. Дружина практично не спала ночами, ридаючи в подушку та прокидаючись з дикими криками, визвірялась на усіх за кожне необережне слово. І мені діставалось більше за всіх. Наче то я причина всіх бід! Додому я намагався приїжджати тепер рідше, та й бути там якомога менше. Та зовсім зникнути було нікуди, та й не можна. Дитина вимагала лікування та грошей на нього.

В один з таких, не найкращих днів, коли я зранку вже встиг «мило поспілкуватись» з жінкою, після її чергового візиту до якоїсь ворожки, до мене раптово прийшли доньки. Взагалі, коли задзвонив дзвінок на хвіртці, я пішов відкривати, щиро впевнений, що то хтось з будівельників. В проект нашого будинку, ще на стадії розробки, якось непомітно «вписався», мій молодший брат, який зараз займався ремонтом у квартирі на другому поверсі. Батько вирішив, що сини мають жити разом. Може й непогана думка…

Отож я, збирався запустити людей, та вийти куди-небуть прогулятись, заспокоїтись, може пройтись вздовж Кальміусу, викурити пару цигарок (ну й нехай майже всі вважають, що я не палю, іноді й мені то потрібно), втихомирити нерви. Але, відкривши хвіртку, виявив перед собою Вероніку і Руслану… Я ледь вовком не завив, уявивши, що мені зараз влаштує дружина. Чому доньки приїхали без попередження?! Чому не пішли до бабусі? Розминулись з нею? А мені тепер що робити?!!! Гарячкове обдумування планів «порятунку ситуації», було перервано Іриною, яка раптово з’явилась в мене за спиною, як вісник повного апокаліпсису.

–Добрий день. Олег, ти чого дітей на порозі тримаєш? – мовила дружина рівним ввічливим голосом, від якого мене ледь кондратій не вхопив, – Там на кухні є картопля та котлети. Йди, дівчат нагодуй, – дружина, розвернувшись, пішла до будинку, доки я підбирав щелепу, що ледь не клацнула об землю від подиву. В лісі мабуть відкинули копита всі великі звірі, і не лише великі, і не лише в лісі… Іра запрошує моїх дітей в дім?! Хоча, мабуть все просто, зараз дружина «тримає обличчя», а я пізніше отримаю свою бочку сала на комір. Та грець з тим, що буде пізніше, буду вирішувати проблеми в порядку їх постачання, поки що кінець світу відклався – і то непогано. Я з жартами та гуморесками повів дівчаток до будинку, всіма силами імітуючи радість від зустрічі. Гумор наше все… Особливо коли ледь стримуєш істеричний сміх.

Як не дивно, все пройшло не так і погано. Звичайно, доньки не особливо прагнули спілкуватись з Іриною (хто б сумнівався), але й відверто не грубіянили, Вони старанно намагались проскочити повз мою дружину, як повз незручний предмет меблів, що з якогось диво ходить та говорить, але відкритих конфліктів, яких я з більшим острахом очікував, не влаштовували. Навіть дивно. Навряд чи перша дружина дітям щось гарне розповідала про мою нинішню, Ліда звичайно чудова людина, але у святі мучениці її точно не візьмуть, темперамент не той.

Вихідні пройшли спокійно. Дівчата наче непогано порозумілись з Юлею, донькою Ірини, витягли мене прогулятись по місту, а дружина, навіть після того як дівчата поїхали, не сказала ні слова. Доки я ламав голову над дивними метаморфозами в поведінці жінки, вона взяла нашу доньку та чкурнула до чергової «бабки». Я вже й не обурювався, а просто порадів шансу виспатись в тиші.

Повернулась Ірина в якомусь незвичному настрої. Спокійна і невдоволена одночасно. Тримаючи на руках сплячу дитину, жінка підняла з підлоги в коридорі забуту кимось з дівчат резинку для волосся і, задумливо крутячи її в пальцях, повернулась до мене.

–Олег, а чого ти доньок своїх до нас так рідко гукаєш? Вони ж, мабуть, скучають.

–Я… Думав ти проти, – спантеличено мовив я. Чесно кажучи моя логіка увійшла в круте піке від такого питання. Наче то не її істерики та нотації я чув щоразу, як згадував про доньок.

–Я? проти? Ти мабуть неправильно мене зрозумів… Нехай приїжджають, коли їм зручно, – дружина байдуже знизала плечима і акуратно вручивши мені свою знахідку, зникла з малечею за дверями дитячої спальні. От і зрозумій тих жінок…