Частина 19

Ліда

«Найсправедливіший суд в світі» зустрів жінку обідраними стінами, подертими дверями, побитою плиткою на підлозі і заклопотаними секретарями, які щільним натовпом сиділи в одному невеличкому заваленому паперами кабінеті. На питання Ліди: «куди потрібно підійти на призначене засідання?», підняла голову одна з жіночок і, порившись в якійсь папці, сказала зайти до дев’ятого кабінету. Пройшовши повз таких же візитерів, Ліда піднялась сходами на другий поверх і в кінці вузького  коридору знайшла двері з потрібною цифрою та табличкою з  прізвищем судді. 

Кабінет представника правосуддя був наповнений сизим туманом тютюнового диму. Дим плавав пасмами, клубився, частина його неквапливо попливла у прочинені жінкою двері. Суддя – габаритний чоловік з круглим м’ясистим обличчям, підняв на візитерку важкий погляд, одночасно збиваючи з цигарки попіл над попільничкою. Він з пів хвилини розсіяно слухав Ліду, та ледь зрозумівши з якої вона справи, байдуже відмахнувся, як від набридливої мухи.

--Я зайнятий. Через тиждень прийдеш за рішенням.

--Що означає за рішенням? Я ж приїхала лише на перше засідання… – шоковано спитала Ліда. Вона звичайно не так часто стикалась з судами, та підозрювала, що рішення не виносять без жодного засідання, без того, щоб хоч вислухати сторони. Та й адвокат казав, що перше засідання суду не дуже важливе і вже точно б попередив, якщо після нього могло бути рішення.

–Ти мені тут розумничати будеш? – презирливо скривився суддя.

–Ви не маєте права так виносити рішення. Не вислухавши, не розібравшись…, – Ліда була відверто розгублена, – Так не можна…

–Я сказав, прийдеш через тиждень.

–Я…Я скаржитимусь на вас!

--Скаржся, – байдуже знизав плечима чоловік, – тільки двері з того боку спочатку закрий.

Вийшовши з прокуреного «палацу правосуддя», Ліда спіймала себе на тому, що ноги її ледь тримають… Довелось в коридорі спертись на стіну та перевести подих. От і відсудила землю… Невже всі старання марні? Невже тут все настільки куплено та домовлено? Навіть її скромних пізнань вистачало, аби зрозуміти – це явно не нормальний порядок розгляду справи. Та яка користь від її інтуїтивного розуміння?

Тихий голос з нещільно прикритої двері кабінету важко пробився крізь паніку жінки, а пробившись, змусив прислухатись.

–Ти мені казав, що то забита колгоспниця. Що вона мовчатиме та киватиме, не звертаючи уваги на пристойно оформлену позовну заяву…. А вона тут обурюються, розказує мені як можна вести справи, а як не можна. Про права свої, бачте, знає! Скаржитись грозиться… Ну дивись мені… Якщо вона скаржитиметься, цей номер не пройде… Чому-чому, тому, що позовна заява складено дуже грамотно і підстав відмовляти їй немає… Ну дивись… Якщо вона прийде з адвокатом, особливо з тим що писав позовну…  Я тебе попередив…

–Ось як?! Отже я таки права! – майже беззвучно прошепотіла Ліда, хоча хотілось кричати. Вона з подивом та наростаючою люттю слухаючи невдоволену розмову судді.

– Отже ти знаєш, що я права, продажна шкура! І боїшся!... – жінці відчутно полегшало, від почутого. – Отже це не кінець, а лише початок! Я боротимусь з вами! Не може бути, щоб на вас не знайшлось управи!

Закинувши сумку на плече, Ліда пішла на вихід. Зараз в суді явно нічого робити, а автобус в село має бути за годину, тож варто ще заскочити до магазину, купити хоч щось донькам. З кожної своєї поїздки жінка намагалась хоч щось, хоч якусь дрібничку привезти дітям.

Вже відійшовши від будівлі суду, Ліда озирнулась і побачила як туди направляються «рідні обличчя». Дві жіночки – юрист агрофірми та помічниця головного інженера, заходили до суду з двома великими і явно важкими сумками…

–То он воно що… Дійсно, нащо проводити засідання, якщо тут такі торби привозять за його не проведення. Ну нічого, однією подачкою колгосп точно не обійдеться! – тріпнувши плечима, Ліда пішла до центру невеличкого районного центру, відвідала кілька магазинів, купила дітям шоколадку, та неспішно попрямувала до перехрестя, на котрому було більше шансів «спіймати» транспорт на село.

Зупинивши робочий шахтарський автобус, жінка щиро зраділа можливості раніше потрапити додому.

–І мене зачекайте! – знайомий голос пролунав, коли вона вже заходила у салон. В салон заскочив знайомий шахтар-фотограф. Високу, на дві голови вищу від Ліди, нескладну фігуру не робила об’ємною навіть осіння куртка.

–Привіт, – усміхнулась Ліда, проходячи між рядами крісел та всідаючись на вільне місце.

З того дня як Сергій вперше прийшов з замовленням на шапочку, вона його бачила регулярно. То чоловік просто «проходив неподалік», то заходив щось про рослини спитати, то плівку «доклацати». Він невпевнено набивався у кавалери, та мав звичку іноді випивати, й був таким неприкаяним… Спілкуватись було цікаво, та сприймати серйозно Ліда його не могла. Так, знайомий, що іноді з’являється погрітись, чаю попити, потеревенити.

–Я не заважатиму? – спитав Сергій, обережно присівши поряд, та невпевнено усміхнувшись.

–А маєш?

–Ну мало що…

–Не прибідняйся, –відмахнулась Ліда, від його звичних «реверенсів».

–А можна поцікавитись, якими ви судьбами в районному центрі? – спитав чоловік трохи нахиляючись.