Частина 18

Олег

Я приїхав до доньок практично випадково. Хлопці з роботи були в тих краях, тож трапилась нагода заскочити. Годинник показував третю годину дня, та навісний замок на дверях ясно давав зрозуміти, що ні Ліди, ні Руслани вдома немає. Щоправда мала бути Вероніка. Куди може подітись дитина, якщо садочок у селі на літо закрили, та й досі не відкрили? Обійшовши по периметру дім, я постукав у вікно дитячої спальні – здивоване обличчя доньки з’явилось за склом і розпливлось у посмішці.

–Привіт, папа-дядя, – помахала вона ручкою, поправляючи русяве волосся.

–Привіт. Дитино, а як до тебе в гості потрапити?

–Візьми ключа, там на бочці з зерном, під кришкою, та відкрий, – знизала плечима дівчинка. – А взагалі, почекай. Якщо мене спіймаєш, я зараз через форточку вилізу. А то самій стрибати зависоко.

–Ти й так вмієш?

–Так. Мене Руслана навчила, – поділилась досягненнями Вероніка.

–Гм, цінні ти маєш навички…– я спантеличено свиснув. Якось нелогічно виходить, дитину зачиняють вдома, але за бажання вона може вилізти та піти куди очі дивляться. Та не йде… Сторожить дім зсередини?

Малеча спритно виплигнула мені на руки, діловито пробіглась, дістала ключа і відімкнула двері.

В домі було чисто й тихо. Зазирнувши до холодильника я з’ясував, що готової їжі немає. Зрозуміло, отже Ліда у лікарні, а доньки самі. Ніка показала, що де лежить і, доки ми готували гречану кашу, розповіла, що до садочку не ходить, а Руслана скоро прийде зі школи. Старша донька теж змалечку вдома часто полишалась під замком: малювала, читала. Не завжди ж зручно дитину з собою таскати. Щоправда Руслана, наче через кватирку не вміла вилазити… Чи то я просто був не в курсі?

Руслана дійсно скоро прийшла з важкою імпровізованою сумкою з власної кофтини, доверху наповненою маленькими кавунами та динями. Донька здивувалась виявивши мене вдома, вражено подивилась на зварену кашу, підозріло-радісно на дві привезені рибні консерви та шоколадку. Навіть незрозуміло було чому вона більше здивувалась – моєму приїзду, чи тому, що я їсти приготував. Невже вона не пам’ятає, що я теж вмію готувати? Щоправда у Ліди багато чого навчишся – вона завжди вміла чудово мотивувати. У моїй сім’ї, наприклад, лише я один можу щось зварити. Батько і брат не проходили «лідину школу», а мати нас на кухню зазвичай не дуже кликала, вважаючи то виключно жіночою справою. Ага, а як же… Моя колишня дружина не була обмежена подібними стереотипами і розділяла всі обов’язки в родині порівну.

Руслана виявляється була разом з іншими школярами на збиранні помідорів в колгоспі, а там недалеко росли кавуни. От і прихопила. Хазяйновита дитина – тягнемо додому все, що можна, а там розберемось, потрібно воно чи ні. Кавун, яким вона мене пригостила, дійсно був смачним, та як вона все то тягнула? Шлях неблизький. Від полів за фермою з іншого боку села буде кілометри три-чотири… А, виявляється, її з подругою трактор підвіз... Оригінальна версія сільського трамвайчика.

Поспілкувавшись трохи з дітьми я повідомив, що до них у гості збирається бабуся. Руслана, байдуже знизала плечима, не демонструючи якоїсь радості. Мда, емоційність то схоже не її коник, а може воно й на краще… Менше витрачатиме нервів на всіляку дурню.

Перевдягнувшись та пообідавши донька відправилась з Веронікою на город. В дітей виявляється ще був план на кількість вирваного бур’яну для овець. Взагалі, оцінивши побачений на столі, написаний крученим почерком Ліди список робіт на сорок пунктів, я лише присвиснув. Особливо мені сподобались пункти «вбити сто мух» і «помити 30 бутлів(і з під олії також!)». Це точно в стилі колишньої дружини.

Трохи подумавши, я взяв косу і з’їздив до найближчої лісосмуги, накосив трави. Спробував влаштував донькам вихідний. Судячи з їх здивовано-радісних усмішок, цей дарунок був найціннішим…

Дивні часи, дивні діти… Мішок трави – цінний дар, батько в домі – дивне непорозуміння. Що ж за життя таке пішло?

А вдома мене чекала нова дружина і нещодавно народжена маленька донька. Ще одна. А колись я мріяв про сина… Ліда звичайно не оминула можливості «підколоти», що я втік від двох доньок, а отримав третю. Так, іронія, я дійсно сподівався, що цього разу буде хлопчик. Мріяв вчити його грати у футбол та займатись карате, блукати з ним лісами та й взагалі… Але там, нагорі, схоже вирішили інакше, а небесній канцелярії претензії не виставиш. Дві доньки від першого шлюбу, одна Іринина, і ось тепер четверта. Чимдалі, тим більше почуваюсь запряженою конякою, у котрої з кожним кілометром на підводі все більше і більше вантажу. І всі спроби зменшити вагу ярма, призводять виключно до протилежних результатів… Може я щось не те роблю?

Ліда

Активно орудуючи спицями, Ліда в’язала светр доньці, слухала телевізор і одночасно думала про своє. Питання з будинком нікуди не поділось. Агрофірма, а точніше особисто голова, вперто не бажав продавати дім, а тим паче добровільно віддавити земельний чи майновий пай. А всі «приближені» до керівництва регулярно натякали Ліді на необхідність покори, нагадуючи і про «пташинні права», і про «нікчемні медичні відмазки нахлібництва». Призначена інвалідність врятувала жінку від повного свавілля, як то кажуть: «не було б щастя, та нещастя помогло», та чи надовго?

Адвокат, що з’явився серед її знайомих, продивившись документи погодився з тим, що землю на дім цілком можна обміняти. Та ту землю спочатку потрібно було отримати. На письмове звернення Ліди агрофірма відповіла відмовою, плутано мотивуючи причини. Сергій читаючи того листа, тільки головою похитав та сказав: «той, хто складав цей документ, ще не вийшов з часів безправного сталінізму і явно не чув про закони, чи права людей». Та Ліда й сама розуміла, що відповідь агрофірми була розрахована на людину, котра будь-який документ з печаткою сприймає як прояв «священної волі держави» і навіть не замислюється над спробами сперечатись. Навіть якщо тією печаткою скріплена повна дурня. Згідно діючих законів у жінки були всі шанси довести свою правоту, і нічого надмірного вона не просила, але керівництво Агрофірми так не думало. Може й Ліда б не сперечалась, і не чіплялась за ті закони, але їй просто не полишали вибору. Ну не могла вона змиритись з Домокловим мечем у вигляді загрози в будь-який момент полишити безхатьками своїх дітей! Довелось йти далі.