Частина 17

Ліда

Ліда, прибираючи у палісаднику, у піввуха слухала балаканину Надії, яка заскочила, поділитись сільськими плітками. Щоправда половину розповідей родички жінка пропускала повз свідомість, роздумуючи як краще впорядкувати клумби, та говірливій гості то зовсім не заважало. Під нескінченну балаканину Ліда вправно обрізала секатором троянди, роздивлялась, що давно варто розсадити лілейник. Біда якась, наче й «квітководша», а до власного квітника руки майже не доходять. Та й квітів в ньому не так багато полишилось, бо більшу частину площі нині займали плодові культури: полуниця, ірга, калина, яблуні та вишні. А ще, компенсуючи неувагу садівника, всі рослини в дворі регулярно «підстригали» вівці з козами. Немає ж більшого щастя, аніж як повертаючись з пасовиська з’їсти гарненьку трояндочку, чи відгризти гілку дельфінуму. Гурмани парнокопитні – без десерту ніяк!

Надія, доївши вручене Лідою яблуко, полишила розповідати плітки і знову повернулась до питань.

–Як ти ото можеш до Олега дітей відпускать? А якщо він їх не поверне? А раптом шо погане зробить?

–Надя, не кажи дурні. Він їх батько…

–І шо? Мало шо в нього на умі? А як Ірина шось дітям підсипе, чи порчу наведе? Аліменти хоч і невеликі, але ж це гроші, які йдуть мимо неї! А щедрість то явно не її біда.

–Не думаю, що він їх до себе повезе. Збирався до батьків.

–А якщо ні? А раптом шось в дорозі станеться?

–Шо? Надю, припини нести дурню! Нехай їдуть, хоч місто побачать, розвіються. А то робота, робота… У дітей має бути відпочинок! Так хоч якась користь від батька, якщо аліментів і на зошити не вистачає.

– А якщо він їх проти тебе настроїть?

–Буду сподіватись, що ні…

–Як ти так можеш? – Надія спантеличено і навіть якось ображено стисла губи.

–Якось можу…– Ліді набридли ці голосіння, там паче побоювання вона й сама мала, та в першу чергу жінка керувалась інтересами дітей, а донькам розвіятись дійсно не зайвим буде. Та й може Олег, чи бабуся з дідусем куплять щось з одягу дівчаткам. Сама Ліда такої можливості нині майже не мала. А вони ж дівчатка… Та й не вірила Ліда, що Олег, при всіх його мінусах, може спричинити шкоду дітям. Він може й безвідповідальний зрадник, та не злий і, тим паче, дочкам не зашкодить. Вони ж і його діти.

–Ну шо, ти землю до будинку возила? – перескочила Надія на іншу тему, значно понизивши голос. Почувши випадково від Наташки про дім, що мав належати Ліді, родичка почала активно співчувати і запропонувала «покарати гадів», швиденько притягнувши якесь «вірне замовляння» та навіть мішечком землі з кладовища! А ще ледь не прогризла голову настановами: «Ти землю на поріг їм тільки висип, та ось ці слова почитай. І не буде їм щастя в хаті та й хати тієї проклятої не буде!». Ліда довго відбивалась, та родичка тоді таки всунула їй перед від’їздом до лікарні землю та листок з намовлянням. Жінка навіть піддалась вмовлянням та поїхала до тієї ділянки, що виділили колись її батькові.

На ділянці дійсно вже стояв будинок. Ліда задумливо оглядала новий двоповерховий цегляний дім у приватному секторі, поряд з річкою Кальміус. Справді гарне місце – центр міста, до площі Леніна пішки пройтись можна, а район тихий, без багатоповерхівок, проте поряд і транспорт, і школи, і природа. З одного боку будинку був зарослий деревами спуск до річки, з іншого – сусідський дім з великою ділянкою, огородженою дерев’яним парканом, навпроти інше будівництво. Одразу за домом вулиця стрімко спускалась у яр, а за десяток метрів так само раптово піднімалась вверх, дивуючи перепадами рельєфу. Новозбудований дім Олега ще не був огороджений парканом, навколо валялись якісь дошки, будівельні залишки.

Задумливо діставши вручену Надією землю в мішечку, жінка підійшла до бетонного крильця і розкрила долоню, висипаючи дрібну щіпку сірого пилу… Раптом, наче нізвідки, налетів порив вітру, і вмить зніс землю, не дозволивши торкнутись порогу. Пил буквально змело, розвіявши аж над дорогою. Друга жменька – той же ефект. Спантеличено подивившись на нетипову поведінку вітру, Ліда знизала плечима, розвернулась та пішла геть, викинувши і землю, і листок з замовлянням у найближчий смітник. Ні – то ні. Не їй судити, не їй карати...

Та всього цього Ліда Надії звичайно не розповіла. І не лише тому, що не змогла б пояснити, що там відбулось, але й тому, що вся та затія їй не подобалась від початку. Як вона взагалі могла повестись на таку дурню?

–Ні. Безглуздя то все.

–Ото вже дурепа! – досадливо скривилась родичка. – Отак і сидітиме Ірина у твоєму будинку, з твоїм чоловіком, а ти тут ішачитемеш, як проклята!

–А мені що, легше стане, якщо той дім зруйнується і все життя Олега під откос покотиться?

–Має ж бути на світі справедливість!

–Вона або є, або нема. А замовляння, помста, руйнування… Якщо Ірина дійсно його приворожила, то нехай то буде на її совісті,– відмахнулась Ліда, і розвернувшись, пішла в дім, намагаючись одночасно уникнути неприємної теми. Вона досі переймалась, що практично дозволила себе вмовити і піддатись спокусі «відплатити тією ж монетою» колишньому чоловікові та «розлучниці». Якщо вона діятиме тими ж методами, то чим вона краща? Ні, вона не бажала опускатись до рівня нинішньої дружини Олега.

Надія, піджавши губи, почимчикувала за Лідою в дім. Деякий час гостя вдавала з себе «ображену в найкращих прагненнях», та потім, помітивши, що родичка не збирається каятись, перемкнулась на іншу тему, здивовано роздивляючись як Ліда миє і складає в велику каструлю зелень. Кріп, петрушка, цибуля, і навіть люцерна вкладались у досить пристойну гірку.

–А що це ти таке готовиш?

–Коржі з зеленню будуть, – відповіла Ліда, починаючи все помите дрібно різати та висипати у дріжджове тісто, що піднімалось у іншій великій каструлі.