Частина 16

Наташка

Наташка важко прокидалась після веселої нічки. За вікном яскраво сяяло сонце, а в будиночку було тихо. Схоже племінниці, таки пішли на пляж. От і чудово. А то бігають тут вдосвіта, галасують… Наталка пригадала, що здається навіть зранку в Руслану запустила чимось, аби не заважала спати.

–Привіт. Снідатимеш? – спитала Наталку сусідка, котра блукала приміщенням як привид. Юля – худенька дівчина, в білих шортах, ядучо-зеленій майці, з довгим русявим волоссям, зараз заплутаним як у болотної мари та страшенно заспаним обличчям, виглядала зранку досить колоритно.

–Я ще не вирішила… Ну й вигляд в тебе…– критично оглянула Наташка сусідку.

–На себе подивись, – байдуже відмахнулась Юля, намагаючись розчесатись.

–Бл…, бідна моя голова…– застогнала Наталія, повільно піднявшись з ліжка та зазирнувши у страшненьке дзеркало, яке висіло на стіні поряд. – О-о-о… Ну й видовище…– з дзеркала на дівчину поглянула не менш колоритна аніж Юля відьма, з темними колами під очима, гротескно розмазаними залишками косметики та скуйовдженим довгим білим волоссям. Нічка була вся на пиці, схоже навіть схема переміщення узбережжям відобразилась.

–На тебе так Свєтка сварилась, – «порадувала» Наташку сусідка.

–Якого х…?

–За те, що ти вчора малих на дискотеці на неї покинула, умотавши з хлопцями та ключами від будиночку…, – почала іронічно перераховувати Юля.

--І її чорти всеодно понесли сюди… Вадік, бідняга, з такою швидкістю вдягався, що блискавку на штанях зламав, – фиркнула Наташка, повільно встаючи з ліжка, та згадуючи як її новий кавалер вночі бігав сайгаком, вдягаючись, коли почув, як одна з племінниць намагається відкрити вікно, аби потрапити в дім. То Свєтка терпляче чекала на порозі «з моря погоди» зі сплячою Веронікою на руках, а Руслана виявилась більш нетерплячою, і скреблась у вікно з наполегливістю неляканого злодюжки. Вона майже змогла якось ззовні його відкрити!

--А ще, що ти дрихнеш до обіду, а малі ж на море хочуть…– продовжувала Юля.

--Ну так і топала б ними… Мало що вони там хочуть, – скривилась дівчина, витираючи залишки косметики з фізіономії. Взагалі Наталці ця путівка дісталась від Ліди і для супроводу племінниць. Сестра, вигризши у свого колгоспу дрібну подачку, мріяла вивезти дівчат на Бог зна коли бачене (а Веронікою взагалі не бачене) море. Сама Ліда не могла поїхати – на сонці їй довго бути не можна, покинути баранів ні на кого, бо ж ту ораву годувати постійно потрібно… Тому й відправила до Азовського узбережжя молодшу сестру з дітьми. Наталка не відмовлялась, як то кажуть: «на халяву і оцет солодкий». Отож, потрусившись полями та селами у запиленому колгоспному автобусі, «курортники» отримали у розпорядження невеликий дерев’яний будиночок на дві кімнати з двома сусідками «по номеру» – студентками з Лідиного ж села.

Подібними «пансіонатами», що належали якимось підприємствам чи колгоспам, було забудоване все узбережжя околиць Маріуполя. Хоча «комфортною базою відпочинку» то назвати можна було досить умовно: огороджені страшненькою металевою сіткою (порваною там, де людям зручніше ходити навпростець) пара десятків невеличких обшарпаних будиночків с мінімумом меблів (старі металеві ліжка, стіл, криві стільці, обідрана шафа та ледь живий холодильник), поряд з будиночками невеликі кухні з газовими плитами на балонах, страшними сковорідками та кількома каструлями, з розрахунку – одна кухня на три-чотири будиночки. Туалет на території був в кінці пансіонату, один на всіх і страшний, як атомна війна вкупі з хімічною атакою. Доріжки викладені квадратними бетонними плитами, а частіше просто протоптані на піску з чахлими рослинами, вода – у сусідньому пансіонаті, їжа – що сам привіз чи купив, вихід до моря – через дорогу, повз сусідні «бази». Це важко було назвати раєм, та як основа зійде, а для іншого є власна практичність. Отож Наталка, не особливо переймаючись муками совісті, відривалась як могла. Курорт ряснів хлопцями на машинах і при грошах, та й дискотек, кафе і барів було – хоч греблю гати. А вже «чіпляти» потрібний контингент, дівчина вміла гарно. З її то даними! Куди там якимось селючкам, на кшталт тієї ж Юлії та Свєтки! А племінниці… Вони цілком самостійні. Нікуди не подінуться. Та й сердобольна Свєтка їх «під крильце» взяла. Ото дівчині робити нічого! Ні, щоб життю радіти. Хоча, з її фігурою «свинки на вигулі», сильно не порадієш. Мабуть тому вона з Веронікою і нянькається. А Руслана взагалі доросла, сама про себе подбає. Та й кому потрібне те непорозуміння? В свої дванадцять не фарбується, хлопцями не цікавиться, навіть лаятись пристойно не вміє! Кліпає оченятами на Костика, якого їй Наталка намагається в супутники вручити за кожної нагоди, але навіть не намагається бісики пускати!

–Так Свєтка й пішла. А ти на море йдеш? – знову перебила ледь повзаючі думки Наталії Юля.

–А котра там година?

–Пів дванадцятого.

–Ні, вже жарко. Згоріти я не планувала, вистачило сметани на спині в перші дні. Чорт з ним, піду пізніше. Свєтка з малими, мабуть вже скоро на обід прийде.

–Ага…то що, будемо щось варганити на сніданок, тобто обід?

–Давай. Я вже майже прокинулась, принаймі бажання щось зжерти точно, – Наташка невпевнено накинула халатик на голе тіло.

–Може картоплі зваримо?

–Давай… Твою наліво… Куди я труси поділа? – дівчина невдоволено оглядала ліжко.

–Може загубила? – хмикнула Юля.

–Бл..ь! Точно! Ми ж купались вночі у морі… Я їх там на пляжі й кинула…– Наташка вітіювато вилаялась і, потягнувшись до сумки з речами, почала шукати заміну втраченій білизні.

–А чого не в купальнику?

–Та, ми ж коли з Вадіком від’їжджали, планували тусити на дискарі. На кой чорт мені було купальник брати? Зараза, комплект був класний, фірмовий…