Частина 14

Леонід

Ліда була помітна здалеку – сяючі на сонці потоки води виблискували круговою веселкою, роблячи тендітний жіночій силует на смарагдовому газоні майже містичним. Леонід мимоволі зупинив велосипед і замилувався видовищем.

Дивовижно – одна, з двома дітьми, без чоловіка, супроводжена постійними злими плітками, зміщена з гарної посади до якогось непорозуміння, ця жінка все одно вражає якимось незгасимим внутрішнім сяйвом. От і зараз, задушливий літнім вечором, коли хочеться просто заповзти у прохолоду і не рухатись, Ліда розбивала всі шаблони. Жінка ж наче просто поливала клумби з пожежного шлангу, але робила то так, що здавалась поряд з нею існує якась зовсім інша реальність. Ніби ж нічого незвичного: старенька, нехай і нещодавно пофарбована пожежна машина, пожежний рукав з нерегульованим напором води, запилені газони і клумби. Але ось все це потрапило до рук усміхненої «квітководши» і … змінилось. Хитро притиснутий шланг розбризкував воду віялом сяючих іскр, Лідині доньки та ще пара якихось дівчаток з веселими вересками носились під імпровізованим дощем, по мокрій траві. Бризки, сміх, кольорова веселка, сяюче листя і мокрі троянди, барвінок, дельфініум… Шалений, п’янкий аромат квітів та свіжоскошеної трави… Мабуть так виглядає рай…

Леонід з велосипедом потихеньку підійшов до цього острівка веселощів на тихій околиці села, де знаходилась контора. За цегляною триповерховою конторою були вже цеха механізаторів, ангари, сад та поля, праворуч розташовувалась тракторна бригада, огороджена бетонними плитами, де-не-де постраждалими від часу, та рук самих трактористів, які старанно додавали паркану зайвих, не передбачених будівельниками, проходів. Ті незаплановані отвори адміністрація регулярно намагались перекрити сіткою, заварити металевими кутами, та вистачало зусиль ненадовго. Лінивий народ ставав напрочуд вигадливим, особливо якщо то потрібно для задоволення власних інтересів. Чоловікам виявляється, було набагато легше тихцем спиляти чи розігнути зовсім не тонкі металеві конструкції, аніж пройти зайві п’ятсот метрів до воріт, на які виходили вікна керівництва. Щоправда суттєвим стимулом такої руйнівної діяльності було регулярне бажання робітників щось непомітно винести з огородженої території.

Навпроти контори розташовувалась простора, огороджена металевим парканом та високими тополями територія елеватора, на якій знаходились млин, олійниця, вагова, склади. Асфальтована дорога йшла між конторою і елеватором, далі мимо консервного заводу, пекарні, саду і завертала полями знову у село. На цій околиці в таку годину люди вже зустрічались рідко. Робітники контори розійшлись ще о п’ятій, трактористи і механізатори о сьомій, і лише Ліда з доньками була змушена сидіти біля контори до початку дев’ятої, очікуючи коли спаде спека. Вдень поливати сенсу не було – вода ледь чи не миттєво випаровувалась, наче й не долітаючи до землі, бо температура повітря нагадувала нутрощі розжареної духової печі. Надвечір, під прощальними променями не настільки скаженого сонця, вже можна було дихати, а поряд з политими квітами, навіть насолоджуватись п’янкими ароматами вдячних рослин.

--Добрий вечір, трудоголіки, – таки вирішив привітатись Леонід. Не все ж стояти та витрішки ловити.

–Добрий, – привітно усміхнулась Ліда, щедро заливаючи чергову клумбу, та намагаючись дістати водою дівчат, що чкурнули до розлогих шовковиць неподалеку.

--Мамо, не плутай нас з рослинками! – зі сміхом репетували діти, мелькаючи п’ятками.

--Та вас сплутаєш. Оце б так бур’яни з городу в нас тікали, – жінка азартно прицілювалась намагаючись дістати балакучу малечу.

–О, я дивлюсь у вас тут душ? – мимоволі усміхнувся Леонід.

–Так. Вода ж нині така розкіш, що варто поєднувати приємне з корисним, – розсміялась «квітководша». Леонід лише похитав головою, бо знав причину цих слів. «На посьолку» останні пару років води з початку травня і до кінця вересня просто не було. Від водонапірної башти на протилежну околицю села вона елементарно не доходила. Що було причиною – насоси, що регулярно ламались, старі труби, чи бажання всіх людей полити городи, бо іноді дощі в їх селі були ледь чи не всенародним святом, достеменно ніхто не знав. А окрім людей ще ж були потреби ферм, свинарників, тракторних бригад… Якби там не було, виходило так, що тиску води не вистачало. І якщо в самого Леоніда, який жив практично в центрі села, вода влітку ще йшла ночами, а іноді ледь-ледь, як елітний самогон, вдень, то Ліді таке щастя взагалі не загрожувало. Голова агрофірми навіть зглянувся, точніше змирився зі станом речей і, аби йому не набридали скаргами, відправляв до густонаселеного «посьолку» раз на добу пожежну машину з питною водою. Далеко не всі могли своїм ходом з бідонами проїхатись два кілометри до водонапірної башти. Уявити як жителі «посьолку» економлять та запасають воду, особливо при наявності великого господарства, як у тієї ж Ліди, Леонід навіть не намагався. Мабуть зі ставка носять для тварин та господарських потреб. Хоча ставок від них теж далеченько…

– От і я дивлюсь і заздрю чорною заздрістю, а прийняти участь не можу, бо ще ж машину у гараж гнати. А в мокрих штанях воно якось несподручно, – піддакнув водій пожежної машини, добродушний місцевий чолов’яга, що розслаблено влаштувався у відкритій кабіні і теж відверто милувався видовищем.

--Та ладно вам, Іванич, у вас же вдома вода йде, та й душ точно має бути, – похитала головою Ліда. Василь жив практично під самою водонапірною баштою і йому проблеми з водою загрожували лише у випадку її відсутності у всьому селі, та й то не обов’язково.