Частина 13

Олег

Я приїхав допомогти колишній сім’ї посадити картоплю. Весна, Ліда знову опинилась у лікарні, і садовити город виявилось нікому. З доньками були іноді то Наташка, то мати Ліди, але далеко не весь час та й лопатою махати, то не їх профіль. Чесно кажучи, я не занадто питав, хто там з дітьми був, коли Ліда хворіла, живі-здорові і добре. Якось мені не до того було. Власне мені довелось приїхати, бо колишня дружина подзвонила на роботу і присоромила тим, що міг би хоч допомогти город посадити, якщо вже грошей з мене як «з козла молока.». Так, з грошима було скрутно… Як і у багатьох… Зарплата була маленькою й «горіла» швидше, аніж її встигали виплачувати. Ліді було навіть простіше – потрібний для життя мінімум, вона вирощувала сама. Мені в місті було важче – все, до останньої картоплини, потрібно було купувати. Минули ті часи, коли безкоштовне м'ясо з гарніром бігало під рукою… Якби не мій батько, я вже б зуби на полицю поклав. А ще ж було облаштування будинку… Жити у стані перманентного ремонту то задоволення нижче середнього, навіть за моєї невимогливості, а вже як то дратувало Ірину…

Ліда з лікарні приїжджала додому на вихідні, тому я «висмикнув» робочий день. Зустрічі з дружиною були складними. Ні, ми не кидались одне на одного з докорами та криками, не сварились. Я не мав підстав, а вона… Агресії в ній як не було, так і не з’явилась. Але були втома, нерозуміння, уїдливий гумор, сарказм і, звичайно, образа за те, що покинув. Її і дітей. Це витримувати, як не крути, досить важко. А ще ж був мій власний, дивний стан, коли я знаходився поряд з нею – тягло і полишитись і тікати, наче хто в шию гнав… Мерзенний стан, від якого потім кілька днів доводилось приходити до тями, бо мене хто наче роздирав на шматки. Тому я намагався з Лідою зайвий раз не зустрічатись.

Доньок я не бачив майже три роки. За весь час, з моменту розлучення, був лише один візит за зимовими речами, та навряд чи діти запам’ятали той мій швидкий «заскок» на горище за мішком. Я тоді навіть в дім не заходив…

Зібравшись до дітей, я вирішивши зробити, нехай і зі значним запізненням, подарунок Руслані на день народження. На всі пропущені дні народження. Купив велосипед «Україна». Перед самим розлученням, я тільки- но навчив доньку їздити на Лідиному дамському «Салюті», а зараз колишня дружина скаржилась, що дитина той велосипед добиває, гасаючи як навіжена.

Діти вийшли на поріг, коли я відкривав хвіртку під гавкіт собаки. Вони змінились… Якось занадто швидко подорослішали. Руслана, закривши вівчарку в будці, дивилась на мене, як вовченя на мисливця, а от малеча з відвертою цікавістю. Вероніка, зупинившись на порозі будинку, задумливо нахиливши русяву голівку, роздумувала вголос.

–Папа? Дядя?

--Гарне питання, – скупо хмикнула Руслана, склавши руки на грудях, та насторожено мене оглядаючи, доки я заводив та ставив під хату новенький велосипед.

--Папа-дядя! – малеча з дитячою безпосередністю визначилась з оригінальною версією. Сумно, але й сперечатись важко. Та й з ким сперечатись, з дитиною? Придушивши бажання пожаліти себе, я бадьоро пішов до сараю в пошуках ящиків з посадковою картоплею, відер та лопати. Головне завдання город, а з іншим по ходу якось розберусь.

Двір змінився, став більш обжитим. З’явилась велика акуратна собача будка, «виросли» охайні дерев’яні сараї для овець, курей, паркан. Схоже батько Ліди постарався. Огороджений двір це добре, для дітей в першу чергу. Віднайшовши лопату, я повернув на вихід с сараю і, раптово виявивши перед собою Руслану, мимоволі здригнувся. Дитина підійшла нечутно, наче тінь. Донька мовчки простягнула мені калоші. Мої, старі. Так, я сам попросив робоче взуття, але побачити власні речі було… дивно. А ще ця «надмірна» говірливість Руслани… Вона завжди була відкритою, активною, веселою, балакучою дитиною, а тепер дивиться на мене так, наче я роги й хвіст відростив, і – мовчить… Як вона примудряється спілкуватись настільки короткими фразами, замінюючи, де можливо і наче не можливо, це взагалі жестами!? На питання: «як справи?» – знизування плечима, на питання: «куди побігла Вероніка?» – вказівний жест рукою. От же ж не знав, що мовчання може так бити по нервах. Довелось з надмірно бадьорим ентузіазмом розпитувати про справи у школі, про тварин, господарство… Та про що завгодно, аби хоч якось розтормошити цю, наче заморожену, дитину!

Картоплю ми посадили під цікаві погляди сусідів (куди ж без них) і щебет Вероніки, яка носила по городі кошеня та цуциків, пару разів ледь не посадивши бідолашних тваринок разом з картоплею. Коли я пішов з сім’ї, молодша донька ще майже не розмовляла, а тепер, на відміну від старшої, лопотіла безперервно.

Я страшенно втомився… І перекопування п’ятнадцяти соток тут було зовсім ні до чого. Це виявляється боляче – відчувати невисловлений докір дитини. З Лідою і то легше. Колишня дружина відривається на уїдливих жартах, але хоч не привалює мовчазною брилою осуду до стану млинця… Ситуацію рятувала лише прямодушна, як всі діти, Вероніка. Хоча її безпосередність теж була специфічна, різати правду-матку в очі, ця дитина примудрялась на рідкість жорстко. Питання на кшталт: «Папа-дядя, а ти нас на іншу тьотю проміняв?», чи «А ти тепер зовсім чужий папа, і ми тобі не потрібні?» викликали в мене ступор, а у Руслани криву посмішку. Ще б пак, я виглядав мабуть не найкращим чином, намагаючись підібрати правильні слова, а в більшості випадків ухилитись від відповіді, ховаючись за старанним розмахуванням лопатою та репліками на зразок: « Ой, а там картоплі в лунці не вистачає!», «Рятуй кошеня, бо воно корінці на лапках не вміє відрощувати!».