Частина 12

Ліда

Як реагувати на неочікуваний візит колишнього чоловіка Ліда навіть не знала, та й він був якийсь загублений: невпевнено питав про справи, дітей, задумливо кивав головою, старанно «з’їжджав» зі складних тем на недолугих жартах. Але чим здивував Олег, так це тим, що пізніше приніс координати якогось дальнього родича, наче здатного дістати потрібні ліки.

Віктор, як звали родича, виявився на рідкість приємною людиною. Він дійсно допоміг дістати те, чого давно не було у вільному продажу. Цей чоловік виявився зовсім не лікарем, а інженером, працював у якомусь інформаційному центрі, пов’язаному з багатьма лікарнями. Тож вже через кілька днів Ліда отримала два препарати, які в аптеках неможливо було знайти ні за які гроші, і які дійсно покращували, нехай і симптоматично, стан жінки. Може й не лікували, та біль приглушали, а це вже був прогрес. І що радувало, Віктор і надалі радив звертатись до нього у випадку подібних питань.

Ранок понеділку у відділенні неврології почався, як завжди, з обходу лікарів. Черговий стаціонар не обіцяв нічого нового. Лікарі пораділи, що їх горе-пацієнтка знайшла ліки, оптимістично пообіцяли підлікувати та відпустити до чергового загострення. Загострення чого саме, вже навіть не уточнювали.

Як завжди, щопонеділка, завідуючий відділенням, худорлявий чоловік з фігурною борідкою та напрочуд холодними очима, у супроводі двох лікарів інспектував хворих. Ліда, здригнулась від байдужого погляду ескулапа – цю посаду йому видали явно не за любов до пацієнтів. Добре, що хоч її лікар була більш людяною. Завідуючий, переходячи від ліжка до ліжка, іноді щось питав, розсіяно слухав відповіді, пару разів вніс якісь рекомендації у лист призначень. Лікарі швиденько записували, не коментуючи та не заперечуючи. Обхід палати не зайняв і десяти хвилин. Коли грізна процесія у білих халатах пішла, в приміщенні на деякий час полишилась гнітюча тиша. Всі бажають почути від лікаря щось збадьорююче, а тут цей, з очима незворушного ідола.

Та через кілька хвилин, Ліда стряхнула з себе стандартне розчарування від візиту «важливих персон» та увімкнула кип’ятильник. До сніданку ще був час, та й чай у лікарні давали такий… Так і виникає бажання їх іноді спитати «на яких дровах вони його настоюють?». За повну відсутність листя, чи навіть пилу з чаю, в цьому напої Ліда могла ручатись головою. Щоправда, інші «страви» лікарняної їдальні теж не радували: іменована «кашею» однорідна сіра липка маса, не звертаючи уваги з якої крупи те вариво готували, імітація салату з залишків овочів, тушкована капуста, близька за смаком до брудної ганчірки, глевкий хліб, суп в якому, аби знайти нещасну картоплину, потрібно бути професійним рибалкою. Це ж який талант потрібно мати, щоб настільки псувати продукти! Чи спеціально цих кухарів вчать так готувати, аби в лікарні ніхто зайвого не з’їв? Одна радість від такого харчування – хліб, яким мало хто спокушався, можна було взяти з собою, аби потім, висушивши на батареї, привезти додому собакам, та й вівці від такого не відмовлялись. Хоч якась користь. А, ну ще й ожиріння пацієнтам лікарні не загрожувало, з таким апетитним дворазовим харчуванням. Цей «дієтичний стіл» за ефектом легко перевершував будь-яку найпрогресивніша дієту.

– Лідо, можна у Вас кип’ятильника позичити? Теж чайку хочеться, а мій схоже, зламався, – звернулась до неї жіночка з сусіднього ліжка. Вчителька англійської мови років п’ятдесяти, невисока, худенька, з темним, коротким, ледь присипаним сивиною волоссям, вона виглядала аристократичною леді навіть в скромному халаті та домашніх капцях, на фоні лікарняного інтер’єру. Це була одна з найприємніших сусідок Ліди у палаті. Три інші були сумнівною компанією. Масивна жіночка років сорока обожнювала розповідати всім «як треба», починаючи від прибиральниці і закінчуючи лікарями, бабця – божа-кульбабка, понад усе полюбляла лаятись, примудряючись то робити навіть коли співбесідник мовчить як риба. Була в палаті ще молоденька мовчазна дівчина, яка так часто лежала під крапельницями, що лікарі вже їх ставили у зовсім незвичні місця – у кисті рук, на ноги. Вени у нещасної були поколоті так, що страшно було дивитись…

–Так, звичайно, Маргарито Іванівно. Тут на дві чашки вистачить. Давайте я вам одразу і наллю, – кивнула Ліда, вимикаючи кип’ятильник та переливаючи гарячу воду з півлітрової банки у чашки.

–Пригощайтесь печивом до чаю, мені вчора син приніс, – розкрила пакет жіночка.

–Дякую, – Ліда вдячно простягнула руку за вівсяним печивом. У неї самої було лише саме необхідне: чай, трохи цукру, кип’ятильник. Іноді бували домашні коржики, які вони з доньками випікали (на щастя в рахунок зарплати колгосп видав мішок борошна). Та коржики вже скінчились, а з гостинцями та відвідувачами у Ліди якось не клалось: мати вийшла на пенсію та поїхала в іншу область доглядати престарілу бабусю, сестра – пощастить якщо до племінниць доїде, Олег, добре, що з ліками допоміг та аліменти платить. Хоча аліменти то занадто шаноблива назва для тих «сліз», на які й цукерок дітям не купиш.

– Щось завідуючий сьогодні добрий, навіть з усіма поздоровкався, – усміхнулась Маргарита Іванівна, піднімаючи чашку з чаєм.

–Сумнівне досягнення. Скільки дивлюсь на нього, стільки дивуюсь. Як така людина могла у лікарі піти? Йому ж, схоже, взагалі байдуже, що з людьми відбувається. Ми для нього так, наглядний посібник, не більше… Навіть якщо всі тут помремо – мабуть не помітить.