Частина 11

Ліда

З лікарні Ліду виписали через два тижні. Синці ще були помітні, та виглядали вже не так страшно. Загальний стан був теж не найкращий, але лікарі заспокоїли, що то – «залишкові явища».

Жіночки з «огородньої» бригади зустріли Ліду більшою частиною співчутливо, хоча й були такі, хто не пропустив випадку пожартувати про «вередливу корову, яка вирішила провчити городську фіфу». Було дивно та образливо таке чути, та Ліда лише обмежилась милою посмішкою. От тільки коли ближче до обіду її непритомну винесли з поля, було вже не до усмішок. Привели до тями, полишили, доробила свій план ввечері. Та через день вона знову звалилась непритомна посеред поля, а перелякані жіночки відтягали її до лісосмуги і вручили агроному зі словами: «робіть щось, бо не дай боже помре ще тут. Шо нам з нею робити?»

Після ще кількох таких випадків та лікарняних, Ліду перевели на роботи з догляду за озелененням навколо контори. Але щодалі то частіше жінка зранку не могла встати, бо нещадно боліла голова. Іноді через силу вставала, та до вечора не витримувала. В ті нечасті моменти коли Ліда почувалась нормально, вона розвивала бурхливу діяльність, намагаючись хоч якось надолужити перелік незроблених робіт, але це стало підставою для нових пліток. Злі язики почали говорити, що «квітководша здорова як коняка, а прикидається нещасною, бо ледащо. Що то за смішна причина для стількох лікарняних - корова боднула?». Уточнювати, що її не «боднула», а вдарила корова копитом у скроню, та з такою силою, що Ліда відлетіла до іншої стіни та вдарилися потилицею, жінка не поспішала. Та й нащо? Той, хто обожнює «перемивати кісточки» всім і кожному, зазвичай зайвим співчуттям не володіють, а ті, кому дійсно цікаво – самі спитають, перш ніж робити висновки. Але, на жаль, образливі висновки гуляли селом набагато успішніше, аніж правда. Так було завжди, не дарма кажуть: «поки Правда зібралась, Брехня вже півсвіту оббігла»… Попліткувати, позлословити, посміятись, розкритикувати «приїзджу» подобалось багатьом.

Слухи про «хитру городську» дійшли й до голови колгоспу і він викликав до себе місцевого терапевта. Хоча офіційно Микола Федосійович не мав жодного відношення до роботи сільської амбулаторії, висловити побажання, до яких старанно дослухались, міг. Колгосп був у селі центром всесвіту, а голова колгоспу, який може допомогти грошима, – взагалі Бог. Отож сільський терапевт, після розмови в конторі, припинила оформляти Ліді лікарняні. Розвела руками і сказала, що «симулянти – це не до неї», «нічого в тебе не болить, не прикидайся, може то тобі щось кажеться, та таке вже не мій профіль». Ліда ледь не плакала від відчаю, не розуміючи як їй довести лікарю (!), що їй не «здається», що вона часто-густо елементарно встати з ліжка не може! Що навіть роботу вдома доводиться тепер вчитись робити її донькам, керуючись лише маминими порадами! Якщо лікар їй не вірить, що тоді казати про простих людей? Але як спиратись на думку лікаря, якщо логіка підказує, що не може здорова людина лежати пластом цілими днями, не маючи змоги встати, бо кожен зайвий рух відлунює диким болем у голові?! Не може голова нормальної, здорової людини боліти так, що мрієш її відрубати, чи просто померти! В такі миті для Ліди весь світ звужувався до однієї крапки болю і все інше втрачало сенс. І вже жодних бажань не було. Ні жити, ні думати, ні шукати вихід… Жахливий стан. А ще з’явилась сивина…

Одного дня, після того як Ліда помила голову та зібрала у пухнасту жменю волосся, що останнім часом випадало жмутками, жінка здивовано помітила, що половина волосин сиві… Дзеркало байдуже підтвердило те, що так хотілось списати на обман зору – завжди густе, пухнасте каштанове волосся, яке було предметом її гордості, наче хто щедро посипав мукою. Так хотілось вірити, що то хтось невдало пожартував, проте на жаль… Так, волосся у Ліди стало зовсім не таке густе, як рік тому, але стільки сивини в тридцять два роки…

Врятувала ситуацію, як не дивно, сестричка. Наталка емоційно здивувалась «раптовій зміні іміджу», уїдливо, в кращих традиціях, пожартувала від душі, та одночасно швиденько звідкілясь привезла фарбу для волосся. Вона ж Ліду й пофарбувала, вимазавши до стану жахіттячка один з рушників та халат. Сивина зафарбувалась, хоча при уважному розглядувані і вгадувалась. Дивлячись у дзеркало на себе «нову», Ліда з тугою згадувала, як колись її викладач технікуму виганяв з занять за те, що вона обрізала довгі, товщиною з руку коси… Зараз він би сильно здивувався, побачивши цю тонку, з ранньою сивиною, чуприну, пофарбовану у незвично темний каштановий відтінок. Колір наче обирали під її натуральний, та він все одно був трохи не таким. Чужим.

Ліда чесно намагалась, скільки могла, зціпивши зуби, «відлежатись» вдома з праскою на голові (прохолода металу наче трішки полегшувала стан), але її спроби раз за разом провалювались, бо вже навіть сусіди вважали то недоречним і викликали швидку, періодично виявляючи в якому стані знаходиться «квітководша».

Лікарі районної лікарні, в яку Ліду вкотре доставили, подивились, подумали, розвели руками і після нескінченних «відсилок» по відділенням, направили її у обласну лікарню – нехай там розбираються. Жінка почувалась футбольним м’ячем у змаганні, хто далі закине, аби лишень не розбиратись, що то таке прибилось… Ланцюжок лікарів ставав практично нескінченим, а різноманіття діагнозів таким, що то вже нагадувало гадання на кавових залишках.